Вечоріє... Не поспішаючи, ти йдеш додому. Вмикаєш радіо. Чуєш новину про те, що у якомусь віддаленому індійському селі несподівано і дивно померло кілька людей від грипу, про якого ще ніхто не чув. Туди посилають кількох лікарів для проведення досліджень. Для тебе це звучить цікаво, але ти не довго думаєш про почуте.
А коли ти у неділю йдеш додому після богослужіння в церкві, то взнаєш про загибель уже не трьох, а тридцяти тисяч людей. Цю новину вже передають по телевізору. Коли ти прокинешся у понеділок вранці, ця новина вже облетить все місто. Хвороба розповсюдилась не тільки в Індії, але і в Афганістані, Пакистані, Ірані і поки ти встигнеш осмислити почуте, про це вже говорять в маршрутках, магазинах, школах... Навіть встигли дати назву цій хворобі – „Містичний Грип”.
Кажуть, коли захворієш, то на протязі тижня ти нічого не помічаючи живеш звичайним життям. А потім проявляються симптоми і через якихось чотири дні ти помираєш. У всіх на вустах одне-єдине питання – „як зупинити цю епідемію?” Незабаром дізнаєшся, що грип розповсюдився і зафіксований у твоїй країні. Уряд закриває кордони. За чотири дні твій народ охопив жах. Люди скуповують маленькі дихальні маски. А ще через кілька годин ця епідемія розповсюдилась по всій країні. Народ в паніці.
Ще через деякий час ти чуєш несподівану новину: розшифрували код цієї хвороби. Стало можливим виготовити вакцину і людство може бути врятоване. Для цього необхідно знайти людину з неінфікованою кров’ю. У всіх країнах роблять одні і ті-ж оголошення – „ідіть в центральні клініки і здайте кров.” При звуках сирен, не задумуючись ідіть в найближчу клініку свого міста.
Коли ти туди прийдеш з усією своєю сім’єю, звичайно-ж там буде велика черга. Медсестри і лікарі поспішно беруть у людей кров з пальця і наклеюють на колбочки етикетки. Твоя дружина і діти стоять на подвір’ї лікарні і чекають своєї черги. Ти збентежений стоїш у колі друзів і думаєш, чи продовжить людська раса своє існування і чи станеться чудо, чи все-таки це вже кінець світу? Несподівано з лікарні вибігає молодий чоловік, вигукуючи чиєсь прізвище. Він підбігає до твого сина і тягне його за куртку. Твій син каже тобі – „тату, це мене кличуть.”
Не встигнувши опам’ятатись, ти бачиш як твого сина кудись ведуть. „Зачекайте, куди це ви”? – „Не хвилюйтесь, все добре! У вашого сина неінфікована кров! Ми хочемо пере провірити і переконатись, чи він дійсно не хворий!”
Після напружених п’яти хвилин, лікарі виходять плачучи і сміючись, обіймаючи один одного. За довгий час, це вперше ти бачиш когось усміхненим. Старший лікар підходить до тебе з вдячністю – „Дякуємо вам! У вашого сина виявилась чиста кров. Ми зможемо виготовити вакцину. Ми врятуємо світ! Дякуємо вам!”
Новина миттєво починає розповсюджуватись і на автобусній зупинці люди радіють, плачуть, кричать... Та старший лікар не покидає тебе. Через декілька хвилин він відкликає тебе від дітей і дружини для розмови – „Можна з вами поговорити? Ми не врахували однієї деталі, ми не думали, що донором виявиться мала дитина і ми хотіли б попросити вас... ммм... ви не могли б заповнити одну форму...?”
Ти береш ручку, щоб поставити свій підпис, та бачиш, що у документі не вказано кількості крові для забору, щоб виготовити вакцину. „Ааа, ссскільки крові вам потрібно?” Саме в цей момент у лікаря с обличчя зникає посмішка – „Розумієте, нам і в голову не приходило, що донором опиниться мала дитина... Розумієте? Нам... нам... потрібна вся його кров...”
„Що? Як же так?... Та це ж...”. „Зрозумійте, тут мова йде про спасіння усього людства! Будь-ласка, поставте свій підпис.” „А ви хіба не можете перелити йому іншу кров?” „Якби вона у нас була, то так; але в нас її немає... Підпишіть, будь-ласка, ви підпишете?.. Підпишете, чи ні???”
У повній тиші ви ставите свій підпис. Потім вони вам кажуть – „Ви хочете з ним побачитись, поки ми не почали процедуру?” Чи зможеш ти взяти у такий момент його маленьку ручку і сказати – „Синочку, ми з мамою тебе дуже любимо і ніколи не дозволили б, щоб з тобою щось трапилось, якби ми не були вимушені так поступити...”
І коли лікар зайде в палату і скаже – „Вибачте, нам пора починати, бо у всьому світі помирають люди.” Чи зможеш ти в цей момент вийти?
Чи зможеш вийти, коли він буде говорити тобі – „Мамо, тату, не залишайте мене!”
А через тиждень, коли буде проходити церемонія на честь поховання твого сина, деякі люди будуть дрімати, деякі взагалі не прийдуть, бо поїхали на пікнік за місто, а деякі з фарисейською посмішкою підходять до тебе і роблять вигляд, що співпереживають.
Тобі захочеться підстрибнути і усім крикнути:
„Мій син помер! Невже вам все-одно?!”
Від Михайла Гусєва (ССХ, Кавказ)…
