вторник, 14 сентября 2010 г.

Міністерство торгівлі освітою: Іду на виручку!

Брати Капранови для http://www.pravda.com.ua

Чи знаєте ви, що Москва відмовилася від планів перевести школярів на електронні підручники? Причина - відсутність сертифікату безпеки на рідери і те, що їхній дисплей є чорно-білим.

Але що нам Москва? Українські школярі вже качають підручники з інтернету і не потребують жодних сертифікатів.

Особисто ми схитрували - син вступив до коледжу і позбавився клопоту з десятикласними підручниками. Але не всім так пощастило.

Звісно, аборигени українського нету назвуть питання надуманим - які проблеми у тому, щоб скачати підручник? Але враховуючи те, що в Україні налічується 29 804 населених пункти, з яких лише 1 344 є містами з відповідними інформаційними можливостями, ситуація виглядає не настільки простою.

Уявіть себе мешканцем села Правдюки на Сумщині, де живе три сотні людей. Уявіть, що вам вдалося навіть скачати дитині перші параграфи десятикласних підручників - що ви далі з ними робитимете? Якщо вдома комп'ютера немає?

Звісно, доведеться роздрукувати. Ті, хто працює в офісах, зробить це безкоштовно, а точніше, перекладе витрати на начальство. Ну а решта? Решта вимушена буде іти до комп'ютерного салону та платити 50 копійок за друковану сторінку. Сорок сторінок - двадцять гривень. І це тільки перші параграфи з одного предмету. А предметів - зовсім не один і навіть не два.

Якщо хтось не знає - держава гарантує нашим дітям безкоштовні підручники. Чудовий привід для масових позовів до Міносвіти.

Нам скажуть - нічого страшного. Кілька місяців протримаємося, а там вже й підручники підвезуть. Надрукують.

Підвезуть, погодимося ми. Надрукують.

Але що це будуть підручники? Для 10 класу за 12-річною програмою? Але ж дітей перевели на 11-річку!

Ви розумієте, що відбулося? Хай навіть підручники і надрукують, але закінчивши за ними 10-й клас наші діти за один наступний рік повинні будуть засвоїти програму 11 та 12 класів з алгебри, фізики, хімії, біології...

Навіть якщо ці підручники - склепані за два місяці перехідні, все одно десятикласникам доведеться за два роки вивчити трирічну програму!

Ну гаразд, ми згущаємо фарби. Врешті-решт ідеться лише про десятикласників. Ну, напружаться хлопці й дівчата, їм корисно.

У дев'ятикласників же підручники є. І у восьмикласників.

Є. Але стривайте. Це ж ті самі підручники за програмою 12-річки. А вчитимуться вони 11 років. Здогадалися, про що ми?

Вірно. Наші великомудрі депутати, проголосувавши за перехід на 11-річку в одну секунду ,залишили без підручників усіх школярів усіх класів за винятком одинадцятого! Оце так фокус!

Однак і це ще не все. В законі міститься норма про обов'язкову дошкільну освіту. Тобто старші групи дитячих садків мають навчати дітей за освітньою програмою. А де, скажіть, ці підручники для дошкільнят?

Далі будьмо уважні! Дев'ятикласники, які вже провчилися вісім років за 12-річкою, на останні три роки потребуватимуть спеціальних підручників, які враховують цей стрибок. Так само, як і восьмикласники, які по-старому провчилися сім років. І семикласники, і шестикласники...

На якому сайті їх скачати? Ну хоч би перші параграфи?

А на які гроші друкувати ці перехідні підручники для всіх цих класів і коли це буде зроблено? Де в бюджеті відповідний рядок?

Відповідь - сміх. Звісно, ніхто нічого не друкуватиме, тут ви маєте рацію. Наших дітей вчитимуть "на колінці". Тут - читати, тут - не читати, тут велика жирна пляма - рибу загортали. А цього в підручнику немає, пишіть конспекти.

І скажіть, кому і нащо це потрібно? Аби не так, як у Ющенка? Так 12-річку ж підписував іще Кучма!

Але проблеми школярів - ніщо у порівнянні з проблемами батьків дошкільнят. Адже віддати дитину до садка віднині обов'язково. Але де він, той садок? Якщо шкільна мережа в Україні здебільшого збереглася, то у будинках колишніх дитсадків давно вже оселилися податкові інспекції, банки, офіси. Закладів дошкільної освіти навіть для добровільного відвідування не вистачало, а зараз страшно собі уявити, що робиться.

Згадайте, до речі, як поступово і повільно робилася попередня реформа. Нова 12-річна програма вводилася рік за роком, починаючи з першого класу. Другий клас ще вчився одинадцять років, а молодші на рік діти, першокласники - вже дванадцять. Тому жодних перехідних програм не знадобилося. І нові підручники друкувалися кожен раз для одного класу - а значить був час вивірити, внести корективи.

Тепер запитаємо себе - куди спішимо? Чому 11-річну реформу голоснули перед самим початком навчального року буквально у силовому режимі? Ну добре, депутати у нас здебільшого не привчені думати, але куди дивилося міністерство? Вони ж мають досвід попередньої реформи і повинні мати хоч якусь клепку в голові!

Це питання хвилює не тільки нас. Багато гіпотез довелося чути - від відсутності призовників до впливу Росії і нових підручників з історії.

Проте тут ми маємо іншу версію, значно більш реалістичну. Рік тому, проаналізувавши стан української вищої освіти, ми прийшли до висновку: замість освіти в країні функціонує система торгівлі дипломами з усіма ознаками організованого злочинного угрупування.

І школярі для цієї системи - основне пальне. Бо вони несуть туди гроші з бюджету та батьківських кишень.

Отже, що відбулося у нашій системі освіти разом з переходом на 12-річку? З чим насправді боролися депутати та міністерські чиновники цього літа?

А відбувся 2012-й рік. Рік без випускних балів і молоді зі стрічками через плече. Рік без купань у фонтанах та останніх дзвінків. Без абітурієнтів та призовників.

Бо ж останній 11-й клас мав випуститися 2011-го, а перший 12-й - аж у 2013-му.

З точки зору 90-х, коли планувався перехід на 12-річку, в цьому не було жодної трагедії. Адже щороку в Україні випускається зі школи близько 200 тисяч хлопців. А до армії забирають лише 50 тисяч. Отже призов можна забезпечити за рахунок 19-ти, 20-ти (і так далі) -річних.

І з абітурієнтами теж нічого страшного. В кінці 90-х в Україні налічувалося трошки більше мільйона студентів, а значить - близько 200 тисяч першокурсників. У той самий час зі школи щороку виходило 400 тисяч. А це означає, що ті, хто не вступить 2011-го, просто отримають додатковий шанс 2012-го. Їм пощастить.

Однак за 10 років картина кардинально змінилася. Якщо до Збройних сил призивають все менше й менше через набір контрактників, то кількість студентів дедалі більшає.

А тепер увага - цифра, яка вразить вас так само, як і нас. Тобто наповал.

Кількість студентів в Україні сьогодні складає майже 2,5 мільйони. Тобто у перерахунку на першокурсників - понад 400 тисяч. А незалежне тестування тим часом пройшло 430 тисяч бажаючих.

Що це означає? По-перше, те, що буквально всі, хто має бажання, отримують сьогодні студентський квиток. А по-друге, те, що у вишів зник абітурієнтський резерв. І 2012-го року вони залишаться без першокурсників.

Ви уявляєте весь масштаб проблеми?

Ні, ви не уявляєте цього масштабу. Це гірше за календар Майя. Бо чотириста тисяч першокурсників за рік приносять до кас ВНЗ понад ДВА МІЛЬЯРДИ ГРИВЕНЬ - хто з батьківської кишені, а хто з бюджету. І за час навчання ця сума складає близько восьми мільярдів. Тобто втративши один рік набору, наша система осві..., ой, пробачте, торгівлі дипломами втрачає ОДИН МІЛЬЯРД ДОЛАРІВ США!!!

А тепер замисліться над цією цифрою. Згадайте, що ректори наших вишів їздять на "Бентлі", тоді коли викладачі отримують 800 гривень. Вгадайте, хто з них більше постраждає від недоотримання такої гігантської суми?

Отож.

Уявіть себе очільником вищого навчального закладу. Чітко знаючи свою частину у розподілі майбутнього мільярда, чи сиділи б ви, склавши руки і чекали на страшне майбутнє? Певно, що ні. Набравши повну валізу аргументів, разом з колегами, такими самими ректорами ви би поїхали до рідного міністерства, щоб урятувати себе від реформи.

Можете не сумніватися, що приблизно так воно і відбулося.

Треба сказати, що на початку обговорювалися більш гуманні проекти порятунку - найздібнішу частину десятикласників хотіли виділити у окремі класи, навчити два роки по прискореній програмі і випустити все-таки у дві тисячі дванадцятому. Пів-випуску - краще, ніж жодного.

Але тут, на щастя, змінилася влада, усі рішення попередньої оголосили шкідливими - і вперед! Чому б це погоджуватися на половину, коли можна отримати все?

В результаті закон "Про внесення змін до законодавчих актів України з питань загальної, середньої та дошкільної освіти (щодо організації навчально-виховного процесу)" підтримало 248 народних депутатів з 426, що зареєструвалися в залі.

Ми не знаємо, яка система краща - дванадцятирічна шкільна чи одинадцятирічна вкупі з обов'язковим роком у дитсадку. Ми знаємо тільки те, що в освіті не можна робити різких перелаштувань на ходу. Будь-яка зміна має бути обґрунтована методистами, психологами, соціологами.

Ми знаємо - в результаті "реформи" не тільки десятикласники, але всі без виключення школярі в Україні залишилися без підручників.

Ми розуміємо, їх тепер вчитимуть за системою "зліт-посадка", як сталінських льотчиків перед війною.

Ми знаємо, що в результаті отримаємо більш як чотири мільйони неуків - тобто усіх школярів, що потрапили під ніж останньої реформи. І саме вони визначатимуть  майбутнє України 2030-2050.

І нам стає страшно.

Бо зробити з цим вже нічого не можна. Часу на розробку перехідних програм немає. Так само, як і грошей на друк нових та зовсім нових підручників.

Отже на наших очах відбувся злочин. Злочин проти наших дітей. Дарма що він не передбачений Кримінальним кодексом. Дарма, що його освятила Верховна Рада та підписав президент. Все одно, натиснувши кнопки під час голосування, усі двісті сорок вісім депутатів перетворилися на злочинців. Разом із Міністром торгівлі освітою та всіма, хто стояв за підготовкою цього закону.

Звісно, тепер вони робитимуть все, щоб приховати результати своєї діяльності. Нам регулярно доповідатимуть про підвищення середнього балу складання ЗНО - тести поступово спрощуватимуться і опускатимуться до рівня випускників.

Кількість абітурієнтів, які вступили у виші, невпинно зростатиме і невдовзі таки перетне межу у сто відсотків. Середнім школам дадуть фінансову самостійність і вони органічно увіллються до лав торгівців освітою. Вища школа теж не скаржитиметься - неуки платять стільки ж, скільки й ерудити.

Залишається спитати, а як на це реагуватимемо ми? Ми з вами - батьки, майбутні роботодавці чи то колеги цих випускників? Ми, громадяни України, з чиїх кишень витягують зовсім не маленькі гроші на освіту, а натомість всучують завідомо гнилий товар - прикрашених атестатами неуків, ледацюг і пофігістів.

І нарешті, як бути із законами, написаними та проголосованими злочинцями - тими, хто остаточно виставив освіту на панель, зробив з неї повію, слухняну рабиню песиголових торгівців дипломами?

среда, 8 сентября 2010 г.

У ЛЬВОВІ ВІДБУДЕТЬСЯ СВІТОВИЙ КОНГРЕС ФІЛОСОФСЬКИХ ФАКУЛЬТЕТІВ КАТОЛИЦЬКИХ УНІВЕРСИТЕТІВ

http://risu.org.ua

Світовий конгрес філософських факультетів католицьких університетів розпочнеться 10 вересня у Львові. Захід під назвою «Релігія, культура та суспільство: сучасні виклики з перспективи філософії» триватиме 2 дні. У роботі симпозіуму візьмуть участь молоді науковці, викладачі та професори з 9-ти країн Європи, з 30-ти наукових установ. Симпозіум зосереджуватиме увагу на питаннях ролі та місця релігії в формуванні сучасної європейської ідентичності.

Особливу увагу, як повідомили РІСУ організатори заходу, присвятять перетворенням, які відбуваються в країнах Східної Європи. Йтиметься про актуальні проблеми та перспективи розвитку демократичних процесів у Європі та роль релігійного чинника в них. Особливий наголос учасники заходу ставитимуть на християнській ідентичності Європи у багатогранності її традицій та майбутньому потенціалі. Симпозіум досліджуватиме основоположні поняття та принципи, що лягли в основу європейських суспільств, їхнього способу життя, вірувань та переконань.

Серед запрошених гостей — д-р Анатолій Карась – завідувач кафедри філософії Львівського Національного університету ім. І. Франка, член Ради досліджень цінностей та філософії (Вашингтон), генеральний секретар Світової ради НТШ; о. д-р Жоао Віла-Ша, ТІ (Joao Vila-Cha) – президент Світового конгресу філософських факультетів католицьких університетів, викладач Григоріанського університету в Римі; д-р Пітер МакКормік (Peter McCormick) – проректор Міжнародного інституту філософії в Парижі, віце-президент Комітету з науково-стратегічного розвитку в Колеж де Франс, член спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій в Паризькому католицькому інституті, член Королівського товариства Канади; д-р Ан-Марі Диле (Anne-Marie Dillens) – президент Школи філософських і релігійних наук при Університеті Сент Луї (Брюсель); д-р Філіп Капель (Philippe Capelle) – викладач Страсбурзького університету та Паризького католицького інституту, колишній президент Світового конгресу філософських факультетів католицьких університетів та колишній декан філософського факультету Паризького католицького інституту.

Академия и семинария: печальный взгляд изнутри

В этом году исполняется 10 лет моего окончания духовной семинарии. Уже тогда, во время учебы, у меня было много вопросов к тем, кто меня учил. Я видел многие недочеты образования, организации учебного процесса, но задать эти вопросы было некому. Во-первых, не было принято такие вопросы задавать, а во-вторых, во время учебы за такие вопросы можно было поплатиться исключением из семинарии. Затем началась вторая часть духовного образования - в духовной академии. Но все то, что я заметил в семинарии, не давало покоя. Об этом можно было поговорить только в комнатах общежития или в аудиториях со своими сокурсниками. После окончания академии вопросы все равно остались. И теперь, после нескольких лет, когда утряслось негативное отношении к системе, когда уже можно все более отчетливо вспомнить, можно об этом написать. Это не попытка отомстить. Я опустил все имена и названия. Может быть, эти вопросы будут риторическими, а может быть, на них кто-то ответит из моих бывших учителей.

Сразу скажу, я не знаю о том, как сейчас обстоят дела в наших семинариях и академиях, может быть, там все по-другому, все лучше — я хотел бы на это надеяться. Но цель этой статьи - указать на те некоторые ошибки в системе духовного образования, которые были, с надеждой на то, чтобы они не повторялись.

Духовная семинария

При современной попытке реформы духовного образования напрашивается вопрос о том, что было, что хотятреформировать, из чего хотят что-то делать, что нужно исправлять.

Какое духовное образование было? Как определить его качество? Уйдем от дискуссий на тему, сколько лет должны учиться студенты, какие должны быть программы, учебные дисциплины и пр. По моему личному убеждению, все образование сводится к тому, что говорит преподаватель в аудитории студентам, и что они готовят и читают. Никакие программы или другие административные ухищрения не смогут дать студентам то, что поможет им в их дальнейшей работе.

Я испытывал большой дефицит знания и умений не то что для научной работы - для простого гуманитарного рассмотрения каких-либо вопросов. Казалось, что никто не рассчитывал на то, что мы будем заниматься какой-либо не то что научной работой, а просто работать мозгами. Никто не давал инструментария для самостоятельной работы — никто не учил тому, как работать с источниками, как работать с информацией, как работать в библиотеках, как мыслить структурно, никто не учил критическому мышлению. Большей частью все образование сводилось к начетничеству и слухачеству, когда нужно было не понять что-то, а запомнить. Преподаватель читал в лучшем случае хороший учебник, или, что еще лучше, пересказывал хороший учебник, мы писали за ним — это в лучшем случае. Второй вариант, и самый плохой, — преподаватель читал какой-нибудь не самый лучший учебник, как пономарь в церкви — без чувства, без толка, без расстановки. Приучали больше запоминать, чем понимать. Да, эти бедные батюшки ходили к нам, получая копейки, часто только для того, чтобы их церковное начальство не трогало, для какого-то престижа, но помимо преподавания они должны были еще служить и добывать хлеб насущный для своих семей. Их можно понять — есть приход, где полно забот, а тут еще нужно выкраивать время на преподавание. Какая там работа, какие книги – у них просто не хватало времени и сил на это. Не говоря уже о том, что они не соотносили свое преподавание с реалиями жизни. Часто они и сами понимали, что то, что они дают, далеко отстоит от того, с чем нам приходится столкнуться. Ведь они столкнулись с проблемами, о которых не пишут в учебниках.

За 4 года учебы нас никто не готовил к реальной жизни в реальном обществе. Нам не говорили, в каком обществе мы будем жить, как отвечать на вызовы современного мира. Молчаливо поощрялась информационная блокада и торможение любого развития, перед человеком ставили шоры, чтобы он не думал вообще, чтобы у него был только один путь — рукоположение. И приучали к мысли, что единственная последовательность после окончания семинарии может быть только рукоположение и приход. Не приветствовалось осознанное принятие решения о рукоположении в священный сан. Никто не учил думать, все, все в системе было направленно на воспитание привычки подчиняться приказам. Все настойчиво говорило о том, что конформизм — это добродетель, причем часто требовался вышестоящими от нас даже внутренний конформизм, который приводил к такому явлению, как старперство — таких преподавателей у нас было достаточно, которые "что-то преподавали", причем что преподавать и о чем "говорить" для них было не важно.

На мой взгляд, преподавателям должны хорошо платить, чтобы они не думали, где раздобыть хлеб насущный, и хорошо от них требовать, когда человек будет преподавать свой предмет очень долго. Чтобы начальство прощало ошибки и чтобы поощряло преподавателя к работе, чтобы он написал хороший учебник и книги по интересующим его темам. Другие преподаватели, особенно монашествующие из администрации бурсы, часто видели в таком "преподавании" трамплин к епископству. Редко от кого-то из преподавателей можно было услышать живое слово, когда сам преподаватель был заинтересован в том, что преподавал. Встречались редкие исключения, люди, горевшие своим предметом, желающие днем и ночью рассказывать о своем предмете. За такими учителями бурсаки бегали как за гуру.

Никто не создавал академической среды, среды университета. На мой взгляд, она состоит из предметов обсуждения учащихся. Даже тот маленький опыт учебы, каких-то небольших открытий и находок, и миссионерства где-то (только пару человек из всей семинарии — один из них, мой сокурсник, вел в детском интернате уроки Закона Божьего), даже этот маленький опыт, и тот не собирался. Это было как-то не принято, хотя это составляет основу академического подхода — по крупицам собирать частицы опыта, который затем выливается в книги и исследования. Без письменной фиксации все это остается демагогией и пустозвонством. А так, бурсаки то, что находили, то и впитывали. Семинаристы зачастую читали сомнительную церковную публицистику, читали бредни Воробьевского и Платонова о жидо-масонском заговоре… Я, конечно, не специалист в этом вопросе, но считаю, что Церковь больше страдает не от масонов, а от нерабочей системы образования. Поговорить не о бытовых вопросах и поспорить на темы богословия было почти не с кем. Среди студентов у нас был такой себе "кружок любомудров", но это все были попытки не закиснуть в "системе". За все попытки спорить с преподавателями можно было поплатиться, как я уже сказал, исключением.

Была информационная блокада, которая поощрялась администрацией. Телевизор запрещался, разрешено было радио --- но радио на дешевых приемниках (это фм-станции) в 90-е годы было большой помойкой. Ясное дело, за этим никто не следил --- что там было. Какая разница, запрещено – значит, запрещено, а что там дальше — кому какое дело. Художественная литература молчаливо не поощрялась --- "не духовно", а взамен предлагалась страшная по своим последствиям пуританско-православная культура (о ней ниже), по форме напоминавшая уклад 19 века. Хорошо, что были газеты, но не все их читали при большой загрузке по учебе. По выходе из семинарии у меня был просто информационно-культурный шок --- я вообще не знал, что мир так изменился, и что больше всего страшило - я в этом мире должен был жить и служить священником.

Конечно, один выход в такой ситуации — нырнуть дальше — в духовную академию. И вот таких немного диких, иначе не назовешь, бурсаков рукополагали в священники, которые должны были взаимодействовать с обществом, о котором они давно не слышали, и его, это общество, не видели. Такая зашореность приносила свои результаты --- человек никого и ничего не видел, как затворник, и, конечно, таким запуганным детям можно было приказать идти куда угодно --- и они пойдут. Это же быстрее, чем ждать от них каких-то осознанных шагов. Информационная и культурная зашореность, ущербность в социализации, поражающая недалекость порождали собой жлоба в рясе, для которого нет ничего святого (ведь его, или его товарищей уже с бурсацкой скамьи приучали "врать во благо").

Среди начальства было распространенно сознание некой концепции "духовного воспитания". Т.е. нам все время говорили, что студенты семинарии называются воспитанниками, потому что они призваны быть воспитанными в благочестии и чистоте. Как это работало - я не знаю, знаю только, что у меня отнимались ноги после 6-ти часового стояния в Великом посте, а выйти или сесть было нельзя, хотя сами наши начальники, которые нам запрещали сидеть — прекрасно себе сидели в алтаре. Я понимаю, что начальникам можно больше, но все же… В этом желании духовного воспитания главным провозглашалось внешнее благочестие и ненарушение распорядка, учеба была на втором месте или вообще не могла занимать особое место, ведь "где дух человеческий немощен, там благодать действует", но как-то забывалось о том, что благодать не отменяет элементарной работы, про это как-то не говорилось, было такое чувство, что, по мысли начальства, вроде вся образованность, как чудо — раз! — и появилась…

Более того, подспудным было противопоставление "бездуховному западу" нашего "духовного православия". В системе духовного образования противопоставились два примера: на одной чаше весов был высококлассный специалист-гуманитарий, знающий несколько языков, могущий четко, ясно и вразумительно ответить на любые выпады идеологических и любых других противников Церкви, могущий сориентироваться в современной жизни и, что очень важно, в современном медиа-пространстве, а на другой чаше весов — просто священник, знающий что-то, не наученный учиться, для которого предел мечтаний — хороший приход. До сих пор проректор семинарии в личной беседе заявляет о том, что "мы готовим [только] священников", имея в виду это противопоставление, как будто количество священников спасет Церковь. На мое возражение, что, работая с медиа, с интернетом, или вообще взяв за правило излагать свои мысли письменно и сделав хотя бы хорошее текстовое наполнение сайта семинарии (я не говорю о дизайне, сравнить сайт любой нашей семинарии - и сайт института Фомы Аквинского), семинаристы могли бы сами тренировать свое умение писать, отстаивать свои взгляды письменно, а от этого и устно, —  на это мне сказали, что это их, семинаристов, "отвлечет от учебы". В монастыре рядом я увидел много масштабных строек, где семинаристы носят бетон, вообще делают все — так значит, это их не отвлекает от учебы, а писание текстов отвлекает?

Проректор этой семинарии — мой однокурсник, мы вместе учились, обо всем этом, о чем я пишу, мы говорили и обсуждали эти мысли в академических аудиториях, но сейчас он яростно доказывал консерваторскую позицию и обижался на мои упреки в адрес семинарии, что там ничего не делается в отношении миссионерства. Мне было сказано, что у нас в две (!) школы и в два (!) садика  ездят семинаристы. Во-первых, это социальная работа, а не миссионерство. Во-вторых, хорош размах! Что, в огромном городе, в котором находится семинария, только два садика и две школы? Конечно, хорошо, что хотя бы это есть, но ведь уже прошло много времени, а такое чувство, что образовательная система еще в советском коматозном состоянии. Миссионерство — это, на мой взгляд, поиск насущных вопросов общества и компетентный ответ Церкви на эти вопросы. Кроме того — что, семинария выпускает "Пособия по современному миссионерству"? Или "Как проповедовать в современно мире"? Все достижения семинарии — это выпущенный неплохой конспект — один за 10 лет. Неужели это вся семинария работала над конспектом 10 лет? Также выходит журнал семинарии. Объем 100 страниц, выход — 1 раз в год. Но там все статьи не о миссионерстве… Я не берусь судить о качестве статей, хорошо, что хоть какой-то печатный орган не дает забывать о необходимости научной работы в семинарии. Но все останавливается только на этом — все, этого и хватит, зачем больше? Хорошая научная монография — это 500 страниц, т.е. чтобы выпустить научный материал в объем одной научной монографии вся (!) семинария работает 5 лет? Если после среднего преподавателя в среднем католическом вузе остается полка книжек  — это в порядке вещей, после талантливого преподавателя в этом же университете — шкаф книг, им написанных. На эти возражения проректор начал жаловаться на финансовые трудности, говоря о своей мизерной зарплате, которую не получает даже уборщица в Макдональдсе. Но ведь это позор, не ему лично, а всей системе. Человек должен только на это работать и не отвлекаться на заботы о пропитании. Я сказал о возможности грантов для издания чего-нибудь, на что я получил ответ, что распределение денег (не ним конечно) для семинарии не предполагает финансирования чего-то такого (я считаю, что это просто преступно, имея богатейшую библиотеку, которая есть в этой семинарии, и не издавать труды, которые до сих пор актуальны). В конце беседы мой сокурсник высказал нежелание вступать в дискуссию, потому что как это "он, проректор семинарии, кандидат богословия" будет дискутировать с журналистом? На это должен заметить, что я тоже кандидат богословия, мы защищались вместе в духовной академии, и, в крайнем случае, мог бы ответить анонимно. Да, я прекрасно понимаю, что администрации семинарии просто тяжело физически выжить в наше время, но это не освобождает от ответственности всю систему. И во все заявления, что нет денег, я не поверю — они просто идут не на то. Такая недавняя беседа с проректором семинарии очень перекликается с прошлыми проблемами. Я понял, что в моей родной школе проблемы, которые были тогда, когда я учился, и сейчас - очень похожи

Флагелланство и фискальство

Когда я учился —  традиционно было наказывать. Казалось, что администрация вообще забыла о том, что вместе с кнутом есть еще пряник. Редко от кого из преподавателей можно было ожидать не то что христианского, а простого человеческого отношения к студентам. По умолчанию почти всеми преподавателями считалось, что все студенты — это злобные нарушители дисциплины, распорядка и покоя администрации, и они уже "априори" хотят сделать какую-то пакость. Понятно, что 500 человек молодых парней могли вести себя в лучших традициях "Бурсы" Помяловского, и администрация действовала по принципу "акции-реакции", когда сами начальники сами определяли собой правила и закон. Но даже каких-то попыток устроить более человечные порядки — не было. Все управляющие ставили себя на какой-то Олимп власти и с него управляли. Соответственно, не было смысла начальнику жаловаться на самого начальника, ведь правдой и справедливостью в "системе" был он сам. На моей памяти редко кто из администрации соблюдал какие-то человеческие принципы отношения и общения, что не обязательно кто-то виноват уже изначально, что не всегда все бурсаки врут, это нужно хотя бы проверить, а не просто административно бить. Преподаватели, кто не следовал такому, свысока, отношению к студентам, встречали непонимание и оппозицию со стороны большинства членов администрации. Казалось, что нам искусственно создавали бытовые и моральные трудности, чтобы мы безусловно ценили учебу в семинарии, чтобы мы всегда были "должны" системе, и прежде всего "должны" рукоположиться. Эта административная порка ни к чему хорошему не приводила, только озлобляла учащихся.

Кроме того, часто сама администрации поддерживала систему фискальства, устраивала какие-то расследования. Вроде у администрации событий в жизни не хватало, и они себе бурю в стакане устраивали, делая что-то вроде вечного детектива из жизни бурсы, везде видя заговоры бурсаков с целью свергнуть тиранов. Это порождало жуткую атмосферу недоверия и сволочизма, когда самый твой преданный друг мог тебя предать. Конечно, фискалов ужасно ненавидели все бурсаки, это часто порождало жестокость и нездоровые отношения. И некоторых если не физически, то морально били заслуженно или незаслуженно — всех своих сокурсников, кто был в этом только заподозрен — для них наступали вырванные годы. Здоровому взрослению и воспитанию это не способствовало. На эти предательства (подлость) толкала бурсаков администрация, ненавидя фискалов, но пользуясь их услугами. Администрации нужно было завести нормальные отношения, где было бы не выгодно, и "стучать" бы не поощрялось, где была бы выгодна ответственность за самого себя --- товарищ уже большой пусть сам за себя отвечает. А так, против такого страшного прессинга администрации, мало того, что тебя гнобят, так и со стороны своих однокурсников жди подлости --- бурсаки принимали контрмеры — покрывали проступки своих друзей, потому что знали, что сегодня твой товарищ, а завтра ты можешь попасться на мелочь, за которую тебя выгонят. Хотя по молодости не понимали, что все равно тебя же могут выгнать ни за что. Если администрация хотела что-то контролировать, ей нужно было решать эту задачу другими методами, а не тем, чтобы заставить кого-то "стучать".

Прививка от культуры

Самым большим просчетом администрации в семинарии, я считаю, было то, что нас целенаправленно отучали от культуры. Кто-то из приходящих в семинарию уже прочел Толстого и Достоевского — классику, которая воспитывает человека, но было много и тех, кто ничего этого не знал, в таком случае человек только учил те конспекты (30 летней давности), которые нам выдавали как учебные пособия. Все, что было вне традиции православно-окрашенно-лубочного и явно "благочестивого" творчества, объявлялось "мирским" и "не духовным", молчаливо не одобрялось, все должно было быть в стиле Сергея Нилуса. Хотя это лубочно-православная культура не может заполнить место культуры в человеке. Все было направленно на то, что, дескать, молись, псалтырь читай, не нарушай распорядок, учи конспекты — и все. Лишь некоторые из преподавателей с оглядкой на начальство мягко намекали на то, что нужно смотреть немного больше и шире, чем говорят наши убогие семинарские конспекты (которые были напечатаны на печатной машинке еще в советское время), советовали книги не только по богословию, но и по психологии, философии — из стандартного набора гуманитарного преподавания. Ректор семинарии произносил проповеди на тему православия в творчестве Пушкина, но это были редкие случаи культурных прорывов. В большей степени культурное воспитание в нашей бурсе — это было выхолощенная попытка привития пурусно, или пуританско-православной по форме культуры. Начальству это как бы давало "гарантию благочестия" бурсы. Но в действительности, это было иллюзией, потому что такая псевдокультура и не давала основы, и отрезала пути к настоящей классической культуре.

Духовная академия

Академия от семинарии отличалась степенью безнадежности. Если в семинарии нами интересовались для того, чтобы мы порядок не нарушали и стали священниками, то в академии нами никто не занимался. Если в семинарии была цель — стать священником, то в академии цели не было вообще. Никто не понимал, зачем и почему мы учимся.

Ректор академии вел себя довольно странно. С одной стороны, была постоянная речь, что давайте что-то делайте, но другой рукой рубились все инициативы по улучшению уровня образования в академии. Ректор рубил на корню очень многие попытки и начинания какой-то свежей мысли или хотя бы постановки новых проблем из современного мира, а не из книг столетней давности. Была вся та же бурсацкая муштра и начетничество, в некоторых моментах по лучшим книгам --- это зависело от преподавателя --- но все равно безнадежно устаревших. В качестве примера апофеоза самодурства могу привести то, что образованнейший доктор канонического права, очень любивший свой предмет, преподавал какой-то случайный "левый" предмет, а каноническое право преподавал человек ректора – который бубнил по учебнику. Примеров таких административных причуд было масса.

До сих пор непонятно, то ли ректор выполнял чей-то заказ, то ли у него были свои соображения. Ректор не был недалеким человеком – он все прекрасно понимал, но мне до сих пор непонятна его позиция. Вспоминаются два момента, которые могут это прояснить.

Первый. Его речь в нашей академической аудитории не первом курсе. Где он сказал о том, что, дескать, я вас всех хотел бы видеть только на приходах. Подтекстом этого было сообщение: что, дескать, да, богословие, это, может быть, когда-то Церкви понадобится, а пока нужно столбить все места храмами со священниками во всех городах и весях. Когда ректор духовной академии это говорит, то это наталкивает на мысль полного коллапса высшего духовного образования в Церкви. Уже недавно, после нескольких лет отставки и забвения, на каком-то собрании, в качестве приглашенного гостя, он сказал о том, что четко отдавал себе отчет во время своего ректорства —  в том, что нужно Церкви. По всей видимости, в Церкви он видел нужными только людей в рясах и с крестами. И началось быстрое испечение священников, не важно как, не важно как учился, не важно каких способностей, главное, что священник или чей-то родственник, или ставленник. К этому конвейеру еще привело и то, что часто священникам нужно было показать епископу, что он имеет высшее церковное образование, и куда за этим? – в академию. Но эта гонка за статистикой превратилась в раздачу бумажек и крестов. В итоге высшее начальство поняло, что такой путь ведет в тупик, и убрало ректора с должности.

Второй момент. Несколько десятков студентов отправились заграницу на стажировку в некоторые лучшие западные университеты. На мое прошение о стажировке для научной работы — моя тема была крайне мало изучена, и для этого нужны были западные библиотеки — последовала тирада ректора, что, дескать, вы попробуете там западных стейков и не захотите приезжать обратно из-за сытой жизни. Придя в аудиторию, ректор продолжил свою речь, сказав о том, что заграницу уехало около 40 человек, и никто не вернулся, говорили, что здесь должны были сделать вторые Афины, и где обещанное возрождение богословской мысли? Позже я узнал о том, что из этих 40 человек не вернулись на родину только 2 (!), все остальные пришли к ректору, а он им прямо сказал, что ему такие кадры не нужны. Для некоторых из них это была трагедия — получив первоклассное образование (некоторые закончили Оксфорд и Кембридж), приехав домой — не получить работу. Некоторые начали от этого пить. Это показывает, что ректору не нужны были Афины, а нужна была еще одна большая фабрика по выпуску священников.

Таких случаев торможения любых инициатив повышению уровня образования было в духовной академии очень много. Пусть простит меня ныне здравствующий ректор, но если ему есть что добавить, он может уточнить свою позицию, если я не прав.

Это была видоизмененная семинария. Большое спасибо, что не мешали идти самому. Единственным спасением в этой ситуации была библиотека. Но вся эта накопившаяся ситуация наводила дикую древнерусскую тоску… Очень бы хотелось, чтобы преподаватели в аудиториях не несли чепуху, а готовились к лекциям в полную меру своих сил и способностей, чтобы среди преподавателей большинство были не серые посредственности, а лучшие умы. Чтобы образование в духовной академии, было таким же престижным, как и образование лучших вузов страны, чтобы выпускники с академическим дипломом могли пойти работать в госучреждения, вузы, и это бы распространило влияние Церкви и укрепило бы позиции Церкви, не только на православное сообщество, а на весь социум.

Все попытки администрации заглушить эти вопросы вызывали в нас сильную оппозицию и желание уйти от всего, оставить этих "дураков в рясах" в обществе самих себя и заниматься настоящим делом. Для многих моих сокурсников этим делом стала забота о жизни прихода, это очень хорошо, но не благодаря системе образования они стали священниками — это очень удручающий факт.

Я провел опрос — у многих моих однокурсников, особенно в академии, была депрессия после окончания. Главный вопрос был: зачем я учился? Куда я потратил свои годы, свои лучшие годы? Ведь мы потратили 8 своих лучших лет молодости, непонятно на что, на просиживание штанов и слушание нередко дураков, у которых была крошка власти, занимаясь послушанием (вкалыванием) на стройке вместо того, чтобы получить заряд на всю жизнь на работу во благо Церкви где бы то ни было: на приходе, в газете, в журнале, в вузе, в школе, в парламенте, в правительстве. Вся система преступно растратила наши молодые силы. Да, мучительно больно за бесцельно прожитые годы, но кто их должен был наполнять смыслом, если я попал в руки системы? Если система сама требовала отдать ей и душу и сердце? И я отдал, и ничего не получил взамен. Получилось, что семинария выродилась из-за своей закрытости в духовно-исправительную колонию для церковных мальчиков. Кто ее превратил в это гетто, или почему так сложилось — я не знаю. Я понимаю, что глупо требовать ответ.

Но я призываю всех учащихся всех духовных учебных заведений: не прикрепляйте шоры к своей голове, не думайте, что жизнь — это только семинария. Жизнь — это работа, решение задач и вопросов, даже если эти задачи не видят наши церковные начальники. Поставьте себе высокие — и в научном, и в духовном плане — ориентиры, чтобы не заболеть болезнью старперства и консерваторства, что может стать приговором для нашей Церкви.

Выпускник безымянной духовной семинарии и безымянной духовной академии

"РЕЛИГИЯ В УКРАИНЕ", 2 сентября 2010 г.

вторник, 7 сентября 2010 г.

10-11 сентября в КЕХУ состоится открытая ознакомительная встреча по программе «Проповедник Библии»

Дорогие друзья, приглашаем вас на открытую двухдневную встречу, которая познакомит вас с новой программой Кубанского евангельского христианского университета «Проповедник Библии», ориентированную на пасторов, проповедников, молодежных лидеров, руководителей малых групп, а также всех желающих усовершенствовать навыки изучения и проповедования Библии.

Встреча будет проходить 10-11 сентября 2010 года в Кубанском евангельском христианском университете. На ней Вы сможете поближе познакомиться с работой КЕХУ, с преподавателями и сотрудниками университета, подробнее узнать о целях программы. Также вниманию слушателей будут представлены несколько вводных лекций, посвященных общему знакомству с предметами программы, их целями и задачами.

Чтобы принять участие в ознакомительной встрече, необходимо зарегистрироваться до 9 сентября 2010 г. по тел.: 8-918-130-3965 или электронной почте: info@kecu.ru и внести по приезду регистрационный взнос - 500 руб. На время занятий участникам предоставляется место в общежитии и питание.

Степанцова Мария,
отдел по связям с общественностью КЕХУ

воскресенье, 5 сентября 2010 г.

Вітання Президента України з нагоди початку нового 2010/2011 навчального року та Дня знань

Дорогі співвітчизники!

Щиро вітаю вас із Днем знань і початком нового навчального року.

Це особливе і хвилююче свято ми неодмінно пов'язуємо з прагненням до інтелектуального та духовного збагачення, гармонійного розвитку кожної особистості, утвердження України як високорозвиненої європейської країни.

Наше суспільство все більше усвідомлює значення освіти як головного чинника модернізації країни та втілення стратегічних реформ для якісних змін і підвищення соціальних стандартів життя. Освічені люди, кваліфіковані кадри є основним багатством і перспективою держави. Як Президент України своїми пріоритетами і завданнями національної безпеки бачу турботу про розвиток інтелектуального потенціалу нації, формування економіки, заснованої на знаннях.

Сердечні слова вдячності хотів би висловити педагогам за благородну і подвижницьку місію. Ви виховуєте наше майбутнє, відкриваєте перед молодими нові горизонти пізнання себе і світу. Ми все робитимемо для того, щоб ваша відповідальна праця належним чином цінувалася, а престиж Учителя неухильно зростав.

Бажаю всім міцного здоров'я, творчої наснаги та впевненості у власних силах. Нехай нестримне бажання збагачуватися знаннями і використовувати їх на благо України завжди буде з вами.

Віктор ЯНУКОВИЧ

http://www.president.gov.ua

Веб-конференция с Михаилом Черенковым на risu.org.ua

Провідна тема:
Протестантизм в Україні: богословська думка і соціальна позиція


З 30 серпня 2010 09:30 до 3 вересня 2010 14:30. У гостях веб-конференції РІСУ Михайло ЧЕРЕНКОВ, д-р філософських наук, віце-президент фонду «Духовне відродження»
Запитання від Дмитро, Тернопіль. Михайло, яким є Ваше ставлення до надання церквам можливості засновувати загальноосвітні школи? Чи готові до такої можливості протестантські церкви? Чи є кому писати підручники? Якщо так, то чи будуть вони відображати справді інший світогляд, чи просто в підручнику з біології поряд з теорією еволюції будуть розглядати креаціонізм та ID і на цьому вся відмінність? Як Ви оцінюєете відповідний досвід західних країн (зокрема, Нідерландів, де існування конфесійних шкіл було колись навіть найголовнішим питанням політичного життя)?

Шановний Дмитре, дякую за доречне питання, адже саме протестантам належить багато ініціатив по імплементації християнських цінностей та ширше - світогляду - у систему освіти, а такоже створенні альтернативних шкіл, побудованих на християнських світоглядних засадах. Далеко не всі протестанстькі церкви готові до відкриття власних загальноосвітніх шкіл. Продовжуються дискусії про потрібність шкіл церквам, про християнське гетто у подібних закладах, про цінність освіти як такої. Але справа вже зрушила і є численні прецеденти. Ідея втілюється і бореться за виживання. Окрім церковних проблем дуже гострою є проблема фінансування, ані політичні спонсори, ані корумпована держава ніколи приватним християнським школа не допомагали. Слава Бог, вже є, кому писати підручники і викладати на рівні шкіл (з вищою освітою складніше, ще потрібно підготовути нову генерацію християн-освітян).

Теорія креаціонізму може бути гідно представлена, шириться коло вчених-християн. Але я не проти і мавпячої теорії у підручниках - нехай діти знають, які забобони досі правлять світом і змалку вчаться опонувати дарвіністам. Щодо Нідерландів я не маю можливості аналізувати детально їх досвід, але хотів би закцентувати позицію Абрахама Кайпера - протестантського мислителя, пастора, прем'єр-міністра. Він заснував перший протестантський університет (Амстердамський вільний університет), незалежний і від держави, і від церкви. Подібна модель була втілена і в загальноосвітніх школах, які є відкриті для всіх, проте спираються саме на християнську традицію. Реформатські мислителі послідовно обстоювали відокремлення церкви та освіти від держави, плюралізм в освіті. Громадська сфера має бути саморегульованою - громадяни мають право об'єднуватись за спільним світоглядом і створювати систему освіти, яка б цьому світоглядові відповідала. Попри процеси секуляризації наслідки кайперіанства очевидні та плідні.

Читать всю веб-конференцию…

четверг, 2 сентября 2010 г.

Scholars and 'Snake-Handlers'

http://www.christianitytoday.com/ct/article_print.html?id=89311
by Bobby Ross Jr.

Society of Biblical Literature accused of evangelical pandering—and secular bias.

A professor of Hebrew Bible at the University of California–Berkeley quit the Society of Biblical Literature (SBL), voicing concern that North America's leading organization for biblical scholarship had welcomed "the views of creationists, snake-handlers, and faith healers."

In an op-ed in the July/August 2010 issue of Biblical Archaeology Review, Ronald S. Hendel complained that SBL had ended its annual joint conference with the American Academy of Religion (AAR) after 2007 and reached out to "evangelical and fundamentalist groups" to boost its numbers.

"The battle royal between faith and reason is now in the center ring at the SBL circus," Hendel wrote, accusing some attendees of proselytizing at the conference.

The piece caused a miniature tsunami on academic blogs, eliciting a mix of outrage and amusement from evangelical scholars. (SBL disputed Hendel's claims but hosted an online debate over its membership standards.) Coincidentally, not long after the article appeared, SBL and AAR announced plans to resume their joint conference in 2011.

Hendel now says he might revise a few sentences of his article, but stands by his main position. "The SBL has a commitment to the standards and practices of academic inquiry.  The best of the evangelical scholars understand this," he said. "The problem is that these standards have become blurred, and practices befitting a non-academic context have come to be tolerated and even normal at SBL. This must change if SBL wants to continue to be recognized as a learned society. If it wants to be a National Council of Churches, then it should continue its present course."

The question of evangelicals' role in organizations such as SBL and AAR is a perennial one.

After joining 10,000 attendees at SBL's 2009 conference in New Orleans, Daniel Wallace, professor of New Testament at Dallas Theological Seminary, cited the "darker underbelly to the conference" and a bias by "left-wing fundamentalist" scholars against evangelicals.

"The prejudice runs deep—almost as deep as the ignorance," Wallace said in a blog post.

In response, Scot McKnight, religious studies professor at North Park University in Chicago, did not dispute that a bias against evangelical scholars exists. But he said evangelicals must understand themselves not as dispassionate, modernist scholars, but as "passionate, believing scholars who think the NT is the Word of God and that God does miracles in this world."

"American evangelicals have an identity problem," McKnight wrote. "Too many think acceptance at the University proves they are legitimate scholars; too many strive to be approved by the American University so they can consider themselves real scholars."

Nonetheless, several evangelical scholars tout the importance of Christian involvement in organizations like SBL and AAR.

Those scholars were skeptical about the claim that Christian fundamentalists had invaded SBL to silence other perspectives and proselytize. More likely, several said, Hendel is simply frustrated that an increased number of religious scholars have joined SBL's ranks.

"Basically, Hendel is flabbergasted that a society dedicated to the study of religious texts is populated by people who are religious," said Michael Bird, lecturer in theological studies at Crossway College in Australia. "He's basically a secular fundamentalist who thinks that 'real' scholarship is what he does, and everyone else does pseudo-scholarship."

Certainly, SBL is not the place for overt evangelism, said Joel Willitts, chairman of North Park's Department of Biblical and Theological Studies. "It is, however, the place to argue for the truth through rigorous arguments and solid evidence," he said. "Christianity is a public faith, and its truth should stand up to public scrutiny. Evangelicals should point out weak arguments in others, but more so … we should point out the weakness in our own."

Ben Witherington III, New Testament professor at Asbury Theological Seminary in Wilmore, Kentucky, said evangelicals "absolutely" need to be involved in SBL.

They should not "ghettoize themselves," he said, by involvement only in organizations such as the Evangelical Theological Society.

"We have much to learn and much to share with other points of view, and going to society meetings of just evangelicals—while it has many virtues—is neither a good witness nor a good way to be stretched and challenged," Witherington said. "I honestly do not think that discrimination against evangelicals is much of an issue in the guild anymore, and more specifically, I see no evidence of that in SBL."

As for Hendel, he got an earful—in person—from at least one evangelical scholar. Tremper Longman III, professor of biblical studies at Westmont College in Santa Barbara, California, said he and his friend Hendel talked about the article at dinner, and then exchanged e-mails about it.

"It was multifaceted," Longman said of the conversation. "I agreed with him that we shouldn't be proselytizing within the context of [SBL]. I disagreed with him that only people who do traditional, historical, critical methods should participate in [SBL]. The society is for everyone who has an academic interest in the Bible."