Migration, Human Dislocation, and the Good News: Margins as the Center in Christian Mission

A Call for Papers for the 13th Assembly of the International Association for Mission Studies

August 15–20, 2012
Toronto, Canada

Migration, Human Dislocation, and the Good News:
Margins as the Center in Christian Mission

The IAMS 2012 Toronto Assembly will explore the profound missiological dimensions of human migration and dislocation, past, present, and future. We will attend especially to the many repercussions of widespread contemporary human movement for the theory and practice of Christian mission.

The Hebrew and Christian Scriptures, reflecting the lives of God’s people who were uprooted, exiled, and scattered, features epic experiences of human mobility like the call to a new land, exodus and resettlement, and the scattering of the early Christians. The last half-millennium has seen the Gospel span the globe, often accompanied by the disenfranchisement and sometimes obliteration of other peoples. Dislocation, compelled and voluntary, continues to characterize our contemporary human story as people cross state boundaries or move within their own countries in search of safety or well-being. Christian mission, often a feature of large-scale movements of peoples, must continue to attend responsibly to these historic global realities.

We welcome papers on mission and diverse aspects of human mobility from across the disciplines. These can touch upon a range of themes including ethnicity, race, gender, HIV-Aids, human rights, violence, poverty, nationalism, other religions, and ecclesiastical tradition. In addition, we urge IAMS Study Group members to prepare papers and share research, especially as these relate to the Assembly’s migration theme.

Study Groups:

Previous study groups have organized around: *Healing and Pneumatology; *Biblical Studies in Mission; *Women in Mission; History; *Interreligious Relations; *Globalization and Mission; *Ethnic Minorities and Mission; and Documentation, Archives, Bibliography and Oral History. IAMS welcomes suggestions for other thematic groups, and volunteers for facilitating, organizing and chairing study groups that have been inactive (indicated by an asterisk*) since 2008.

Timeline:

1. Proposed topic, with 150–200-word abstract, is due by July 1, 2011.
2. Draft paper is due by January 1, 2012.

Guidelines for writing paper: Papers are not to exceed 4,000 words, including notes. Writers will be expected to strictly adhere to the Style Guide for Mission Studies

http://missionstudies.org/index.php/journal/style-guide-for-mission-studies/

Process governing acceptance of paper: All proposals with abstracts will be carefully reviewed by the IAMS Executive Committee, who will finalize the Toronto program at its 2012 January meeting. Writers will be notified of the committee’s decision before April 2012.

Address all correspondence to:

The Secretariat
International Association for Mission Studies
c/o Church Mission Society
Watlington Road, Oxford OX4 6BZ, United Kingdom

Tel: +44 1865 787400
Fax: +44 1865 776375

E-mail: secretary@missionstudies.org

Toronto Assembly – IAMS

August 15-20, 2012 (Wednesday – Sunday)

Студент у пошуках роботи

Рекламні повідомлення ваблять перспективою непоганого заробітку, проте на практиці завжди виникає чимало труднощів. Сезонна робота студентів - не виняток.

На канікулах молодь починає активно шукати роботу. Добре, що помічників у цій справі безліч: знайомі, інтернет-сайти, рекламні оголошення. Заручившись такою підтримкою, ми вирішили дізнатися, які існують вакансії для студентів, що забажали попрацювати влітку.

Професія №1: офіціант

Якщо у студента є санітарна книжка і він може легко впоратися з тарілками та виделками - тоді ця робота для нього. Оплата всюди різна - деякі платять погодинно. Так, студентка Наталя працює у відомому закладі швидкого харчування і цілком задоволена такою оплатою: "Я можу обирати, скільки годин працюватиму. Цього місяця заробила 1200 грн. Звичайно, небагато, але особливо й не напружувалася". Інші встановлюють лише відсоткову оплату, тобто студент отримує 3-4% від зібраних замовлень плюс чайові.

Заробіток: залежно від способу оплати - від 50-60 грн. на день до 1500 за місяць.

Професія №2: Мерчандайзер, промоутер

Особливих знань і вмінь ці види робіт не потребують. Вимагається хіба що комунікабельність. Мета мерчандайзера - слідкувати за викладкою та належним станом продукту на полицях магазинів. Головне завдання промоутера, тобто торговця, - привернути увагу покупця на товар, який він пропонує.

Місячний заробіток: мерчандайзер - 1200-1800, промоутер - від 70 грн. на день до 1200 за місяць.

Професія №3: кур'єр, розповсюджувач реклами

Це робота для активних та тих, хто просто полюбляє роботу на свіжому повітрі. Студентка Анна розповідає: "Я працювала кур'єром всього місяць. У мої обов'язки входило сортування пошти в офісі, а потім потрібно було рознести її по інших фірмах. В принципі, нічого важкого, але якщо брати до уваги 30-градусну спеку, рюкзак із газетами за спиною і два пакети преси в руках - то було досить важко".

Поширювачі реклами працюють погодинно, проте деякі фірми в "найгарячіший" період з 11 до 15 годин встановлюють подвійну оплату.

Місячний заробіток: кур'єр - від 1000 до 1500, розповсюджувачі реклами - від 10-20 грн. за годину.

Професія №4: продавець-реалізатор

А ця спеціальність підійде для тих, хто вміє гарно торгуватися або може продати все що завгодно будь-кому. Можна працювати продавцем на ринку, в магазині, в кіоску. Робота щоденна або тиждень через тиждень, або позмінно. Оплата - погодинна, щоденна або з відсотків проданого товару.

Місячний заробіток: 800-1200 гривень.

Професія №5: вантажник, працівник на будівництві

Це варіант для тих хлопців, хто хоче "підкачатися" в пляжний сезон і може відрізнити цемент від піску. Студенти можуть отримати від 60-70 гривень за день.

Місячний заробіток: 1800-2200 гривень.

Професія №6: гастарбайтер

Цей варіант є найоптимальнішим для любителів подорожувати та шукачів нових вражень. Безліч різноманітних програм, такі як "Work and travel" пропонують легальний та безпечний заробіток за кордоном. Перевагою є можливість знайомства з іншою культурою та подорожі по різних містах. Студенти можуть збирати ягоди, працювати в кафе, в парку розваг, в дитячому таборі, в магазинах, офісах. Студент Павло ось уже другий рік поспіль їздить до Лондона, працює рятувальником: "Робота не важка - ми увесь час сидимо біля басейну. Дякувати Богу, поки що нікого не доводилося рятувати - лише навчаємо плавати малечу. Грошей міг би заробити більше, але багато витратив на подорожі, екскурсії та покупки. Проте не жалкую".
Місячний заробіток може бути різний, аж до 4000 доларів.
Тож, незважаючи на порівняно невеликий заробіток більшості робіт, незручний графік, неофіційне працевлаштування, і в результаті - можливість обману з боку роботодавця, місць підробітку для студентів є безліч. Головне лише забажати їх знайти. А як відомо, хто шукає - той завжди знаходить.

В українському інтернет-просторі появився новий проект – богословський портал

http://risu.org.ua

У перший день нового літургійного року за східно-християнським календарем, 14 вересня ц.р., стартував новий веб-сайт — Богословський портал (www.theology.in.ua). Це є спільний проект богословів різних християнських конфесій за підтримки РІСУ.

«В Україні друкуються богословські книжки та журнали, захищаються дисертації та магістерські роботи, відбуваються богословські дискусії на форумах, конференціях і семінарах. Але формування сучасного академічного богословського дискурсу в Україні є незавершеним», — вважає Юрій Чорноморець, шеф-редактор Богословського порталу.

«Акредитація Вищою атестаційною комісією спеціальності «богослов’я», — пише Ю.Чорноморець у редакторській статті, — вимагає від богословів України розвитку цілісного академічного дискурсу, для якого були б характерні такі суттєві властивості:

• академічність, розвиток теології як науки;
• відкритість до діалогу, розвиток теології як творчості християн, здатних до відповідальних дискусій;
• толерантна презентація богословських інтерпретацій вчення християнських Церков без намагання богословів виступати від імені Церков або замість Церков;
• систематичність, тобто осмислення теологічних проблем в їх дійсній глибині, без намагань підмінити теологію як науку поверхневими оглядами проблематики;
• спрямованість на практичне життя християн в Україні та світі у часи постмодерну, знайдення християнських богословських відповідей на виклик цієї доби».

На його думку, «існування цілісного і сучасного богословського дискурсу в Україні можливе перш за все завдяки зацікавленості самих богословів. Такий дискурс – це своєрідне громадянське суспільство академічних богословів, плід їхньої активності, їхній дарунок власним Церквам та Україні».

Мета нового порталу полягає в сприянні «становленню повноцінного академічного богословського дискурсу в Україні, в стимулюванні його розвитку та в подальшому — досягнення українською богословською думкою зрілості та лідерських позицій в світовій теологічній думці».

До редакції Богословського порталу увійшли науковці з різних конфесій, що, як наголосив у коментарі РІСУ Ю.Чорноморець, має гарантувати академічний і позаконфесійний підхід у роботі. «Ми також формуємо склад редакційної колегії, до якої запрошуємо знаних богословів, істориків, філософів, щоби вони допомагали нам творити якісний і корисний веб-продукт, — говорить шеф-редактор Богословського порталу. — Ми хочемо працювати на позитив, знайти спільну богословську основу як в історичному минулому, так і в сьогоденні».

З 15 по 21 вересня на РІСУ триває веб-конференція з Юрієм Чорноморцем, присвячена цьому порталу.

Українська наука: у законі, але поза законом

Стріха Максим для http://ut.net.ua

Наша національна економіка в основному вичерпала можливості відновлювального розвитку. Кожний долар (чи євро) українського ВВП за енерго- й ресурсомісткістю в багато разів переважає аналогічний показник для розвинених країн. І, нарешті, надто велика частка національного виробництва (називають різні цифри – від 75 до 90%) узагалі позбавлена будь-якого наукового супроводу! Зрозуміло, що за таких умов Україна може реально претендувати хіба що на ролісировинного додатка та резервуару достатньо кваліфікованої  (поки що!) й дуже дешевої робочої сили.

Сьогодні економічне процвітання будь-якої країни можливе лише за умови інтенсивного технологічного використання наукових знань, коли інновації, засновані на новітніх досягненнях сучасної науки, визначають суть функціонування здорової зростаючої економіки. Тому в рамках сучасних цивілізаційних вимірів Україна має спрямувати свій поступ до реалізації моделі суспільства стійкого, екологічно безпечного  розвитку, що ґрунтується на гармонійному поєднанні економічної, екологічної та соціальної сфер. У такому суспільстві наука й освіта набувають безумовно пріоритетного значення.

Поки що, за висновками авторитетних наукознавців, національна наука здатна забезпечити собі гідні позиції у світі за цілою низкою пріоритетних наукових напрямів. Ідеться насамперед пророзробку новітніх розділів математики ітеоретичної фізики; дослідження наноструктур і розробкунанотехнологій; радіофізику міліметрового та субміліметрового діапазону; імунобіотехнології, біосенсорику та молекулярну діагностику; біотехнології рослин та біофізику; біодеградацію; кріобіологію та кріомедицину; нейронауку, зокрема нейрофізіологію; інформатику; мікро- та оптоелектроніку; аерокосмічні технології, а також про низку інших напрямів фізики, хімії, біології. Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний–принаймні,для Європи–потенціал матеріалознавчої науки. Чималостворених у цих галузях технологій і ноу-хау вже сьогоднімогли б потужно вийти на світові ринки.

І водночас ця наука, попри періодичні ритуальні фрази, перебуває в рідній державі в ролі пасинка. Попри численні декларативні заяви, наука реально ніколи не належала до пріоритетів українських правлячих еліт (на відміну від Росії і навіть Білорусі, де імперські традиції державного патерналізму щодо науки значною мірою збереглися).

Передовсім це виявилося в стрімкому скороченні обсягів державної підтримки наукової та науково технічної діяльності. Протягом 1992–1998  років частка видатків Державного бюджету України на такі цілі зменшилася з 0,82 до 0,34% ВВП, тобто до рівня слаборозвинених країн. Сьогодні вона трохи збільшилася – але не набагато. При цьому рівень сукупних внутрішніх видатків на науку (з урахуванням усіх джерел фінансування) становить менше 1% ВВП України (проти приблизно 2% ВВП в країнах Євросоюзу, де, до того ж, сам ВВП в багато разів перевищує український і де поставлене завдання вийти на 3% ВВП).

За образним спостереженням відомого українського наукознавця Бориса Малицького, річний бюджет НАН України нині дорівнює сукупному бюджетові двох футбольних команд – «Динамо» і «Шахтаря». Наслідком цього стало фізичне зубожіння переважної більшості вчених, втрата матеріальних стимулів до якісної наукової праці, різке зниження суспільного статусу наукового працівника, масовий відплив провідних наукових кадрів і талановитих молодих науковців за кордон.

Протягом періоду незалежності загальне число наукових співробітників скоротилося більш, ніж удвічі; за цей час Україну безповоротно залишили близько 6 тис. тільки докторів наук. Науковців в Україні стало в 9 разів менше, ніж держслужбовців, у 5 разів менше, ніж міліціонерів, у 4 рази менше, ніж військовиків…

Наслідком дії зазначених чинників стала помітна криза «академічної»науки; суттєве зменшення обсягів та зниження якості наукових досліджень у ВНЗ, де перевантажені лекціями професори й доценти просто не мають часу на науку (попри одночасне різке збільшення числа ВНЗ від 160 до майже 1000, у тому числіпонад 100зі статусом «національний»); фактичне руйнування «галузевої»науки (колись потужні науково-виробничі фірми, зорієнтовані переважно на потреби ВПК, у більшості своїй припинили діяльність).

Уцілому високої оцінки заслуговує закон «Про наукову і науково-технічну діяльність»(1999, з подальшими змінами), щовимагаєфінансування науки з держбюджету в обсязі, не меншому за 1,7% ВВП, декларує демократичні принципи організації науки, передбачає встановлення високих наукових пенсій, які забезпечували б престиж праці науковця. На жаль, усі принципові положення цього закону (крім положення про наукові пенсії) фактично лишилися на папері. Щороку при ухваленні держбюджету призупиняється дія кількох принципово важливих статей закону, зокрема тих, які визначають обсяг фінансування науки. Фікцією залишається й ст. 23, щопроголошує: «Оплата праці наукового працівника повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для ефективної самостійної творчої діяльності,підвищення престижу професії наукового працівника, стимулювати залучення талановитої молоді в науку та підвищення кваліфікації наукових працівників».

Було ухвалено закон «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»(1999, з подальшими змінами). Попри певні проблеми (в окремих випадках цей закон, очевидно, справді намагалися використати з метою «відмивання»грошей – проте який з українських законів у нас не мав «побічних ефектів»?),у цілому діяльність технопарків виявилася ефективною й принесла державі суттєвий економічний ефект, давши змогу впровадити у виробництво низку важливих нових технологій. Тапід гаслом «боротьби зі зловживаннями»з водою вихлюпнули й дитину – закон узагалі скасували однією зі статей закону про секвестр держбюджету в березні 2005-го. З великими труднощами вдалося ухвалити новий закон на тусамутему,але довіру багатьох інвесторів було, очевидно, надовгопідірвано.

Попри все, протягом останніх років в українській науці спостерігається відносна «стабілізація», пов’язана з тим, що науковці й установи, які зуміли пережити найдошкульніший удар кризи, працюють і далі. Певне пожвавлення намітилося в тих галузевих НДІ (пов’язаних із галузями економіки, де почалося зростання), що їх не встигли остаточно розікрасти раніше. Однак, за оцінками самих науковців, через безгрошів’я і переймання проблемами щоденного виживання вони переважно працюють лише на незначний відсоток свого реального творчого потенціалу. Проте слід відзначити: цих позитивних тенденцій було досягнуто не завдяки державі, а, скоріше, всупереч їй. Вони стали природним наслідком реакції самозахисту наукового середовища, оскільки воно зрозуміло: на серйозну державну підтримку розраховувати не випадає. До того ж, ці позитивні тенденції фактично лише уповільнюють (поза сферою гуманітарних наук, яка справді бурхливо розвивається, вивільнившись від ідеологічного диктату) руйнування потенціалу, успадкованого від часів СРСР, і аж ніяк не можуть гарантувати функціонування в майбутньому потужного наукового потенціалу України, що відповідав би стандартам європейської держави з 46-мільонним населенням.

Який же вихід із цього становища? Які зміни слід закріпити на рівні законодавства?

Фахівці майже одностайні: має бути вироблена нова партнерська модель взаємодії держави з організаціями науковців – державними академіями, науковими товариствами й громадськими академіями наук, що є елементами громадянського суспільства у сфері науки. Така модель передбачає ліберальну і прозору систему розподілу виділених на науку коштів на основі здорової конкуренції ідей, наукових проектів, програм.

Водночас ця модель передбачає, що рішення стосовно пріоритетів наукової політики, підтримки тих або інших напрямів досліджень мають ухвалюватися на основі широкого залучення органів самоорганізації самих науковців – шляхом включення представників державних академій наук, громадських наукових асоціацій, вищих навчальних закладів, окремих провідних наукових шкіл до складу координаційних та експертних державно-громадських рад, уповноважених виробляти й пропонувати рішення з усього спектра питань наукової політики.

Першочерговим завданням є підвищення соціального статусу науковця, повернення мотиваційних спонук до наукової праці – через підвищення зарплатні й наукових пенсій, диференціації тарифних окладів залежно від показників наукової роботи. Постать конкретного науковця мусить стати центральною для науки в цілому.

Академічне та університетське самоврядування має отримати новий імпульс. Повноваження наукових рад щодо управління науковими установами слід розширити, вони повинні одержати право обирати керівників цих установ та усувати тих із них, які не впоралися із завданнями, відповідно до встановленої процедури. Має бути запроваджено принцип обов’язкової змінюваності(принаймні, раз на 10 років) керівників наукових установ.

Можливо, хтось вважатиме мене «реакціонером», алея переконаний:головним партнером держави у виробленні та здійсненні наукової політики є і має залишатися насамперед Національна Академія наук України, де накопичено величезний кадровий потенціал, діють всесвітньо відомі наукові школи. Цей потенціал має бути безумовно збережений, захищений від спроб радикального і непродуманого реформування. НАН України повинна залишатися провідною науковою організацією держави із самоврядним статусом, а її майно, землі й нерухомість – перебувати під постійним захистом держави. НАН України, з огляду на її статус і завдання, має бути звільнено від податку на землю й нерухомість.

Не менш вагомими партнерами мусять стати й університети та інститути, адже понад половина вчених вищої кваліфікації, докторів наук працює у вищих навчальних закладах. Це має супроводжуватися ретельною атестацією останніх, позбавленням акредитації тих «скороспілих» ВНЗ, де відсутній достатній кадровий потенціал для підготовки кваліфікованих фахівців, проведення наукової роботи, де не сформовано наукового середовища. Водночас наголос має бути зроблено на відродженні умов для повноцінної наукової роботи вузівських професорів і доцентів, що є необхідною компонентою процесу самовідтворення якісної наукової та освітянської еліти. Зокрема, слід терміново переглянути нормативи їхніх лекційних навантажень у бік зменшення – і збільшення, таким чином, часу для дослідницької праці.

Одразу ж варто застерегти: світовою практикою є зосередження фундаментальних досліджень в університетах, а прикладних – у потужних лабораторіях. І в довгостроковій перспективі Україна так само неминуче прийде до такої системи організації науки. Відповідну реформу можна було провести на початку 1990-х, коли наші університетська й «галузева» науки ще твердо стояли на ногах. А сьогодні такій реформі мусить передувати достатньо тривалий «стабілізаційний» період, протягом якого слід усіляко сприяти «конвергенції» академічної й університетської науки –  шляхом формування спільних кафедр і дослідницьких установ тощо.

Держава має провести об’єктивну атестацію громадських об’єднань науковців – товариств, асоціацій, громадських академій наук – і за її результатами надавати підтримку тим із них, які справді роблять суттєвий внесок у розвиток вітчизняної науки. Більше того – виступити партнером цих наукових об’єднань, визначати разом з ними пріоритети наукової політики. Альтернатива цьому – тільки жорстке одержавлення, бюрократизація науки, що не відповідає декларованій меті – побудові відкритого громадянського суспільства.

Слід удосконалити атестацію наукових кадрів. Це передбачає надання НАН України і провідним університетам права безпосереднього присудження звання професора, надання більших повноважень спеціалізованим радам із захисту дисертацій на місцях і водночас – значне скорочення числа цих рад (за рахунок закриття їх у всіх тих установах, де немає відповідних кадрів та визнаних наукових шкіл), підвищення вимог до складу спеціалізованих рад. У кожному дипломі професора, доктора й кандидата наук має чітко зазначатися, якою саме установою присуджено звання чи ступінь – це створить у науковому середовищі здорову конкуренцію за те, чий диплом вважатиметься престижнішим. Водночас скороспіла реформа з переходом до єдиного ступеня «доктора філософії», PhD, попри всі посилання на Болонський процес та європейську практику, в українських умовах може лише далі погіршити ситуацію, розмити фахові критерії наукової праці.

Рівень фінансування науки маєбути  приведений у відповідність довимог чинного законодавства та потреб не лише збереження, а й нарощування наукового потенціалу держави. Вже сьогодні держава, яка претендує на членство уЄС, повинна витрачати на наукові потреби не меншніж2% ВВП – інакше її заявокпросто не розглядатимуть.

Водночас акцент слідзробитий на стимулювання залучення до підтримки науки коштів з інших джерел –насамперед коштів вітчизняних замовників та коштів з-за кордону. Мусятьбути створеніумови для стимулювання залучення позабюджетних коштів дляпроведення фундаментальних досліджень, що не передбачають можливості одержання швидкого комерційного ефекту,зокрема – ішляхом встановлення відчутних податкових пільг.Водночас дальшого вдосконалення потребує слабко розроблене національне законодавство про неприбуткові організації, яке в розвинених країнах є потужним важелем підтримки не лише науки, а й інших суспільно значущих сфер – культури, освіти тощо.

Сьогодні українська наука опинилася на роздоріжжі між відродженням (хоча тривалим і болісним) і цілковитим небуттям. Куди вона рухатиметься далі – залежить і від того, наскільки українські науковці зуміють виступити в ролі корпоративної сили, здатної переконати еліти в тому, що без сучасної науки Україна не матиме майбутнього.

Міністерство торгівлі освітою: Іду на виручку!

Брати Капранови для http://www.pravda.com.ua

Чи знаєте ви, що Москва відмовилася від планів перевести школярів на електронні підручники? Причина - відсутність сертифікату безпеки на рідери і те, що їхній дисплей є чорно-білим.

Але що нам Москва? Українські школярі вже качають підручники з інтернету і не потребують жодних сертифікатів.

Особисто ми схитрували - син вступив до коледжу і позбавився клопоту з десятикласними підручниками. Але не всім так пощастило.

Звісно, аборигени українського нету назвуть питання надуманим - які проблеми у тому, щоб скачати підручник? Але враховуючи те, що в Україні налічується 29 804 населених пункти, з яких лише 1 344 є містами з відповідними інформаційними можливостями, ситуація виглядає не настільки простою.

Уявіть себе мешканцем села Правдюки на Сумщині, де живе три сотні людей. Уявіть, що вам вдалося навіть скачати дитині перші параграфи десятикласних підручників - що ви далі з ними робитимете? Якщо вдома комп'ютера немає?

Звісно, доведеться роздрукувати. Ті, хто працює в офісах, зробить це безкоштовно, а точніше, перекладе витрати на начальство. Ну а решта? Решта вимушена буде іти до комп'ютерного салону та платити 50 копійок за друковану сторінку. Сорок сторінок - двадцять гривень. І це тільки перші параграфи з одного предмету. А предметів - зовсім не один і навіть не два.

Якщо хтось не знає - держава гарантує нашим дітям безкоштовні підручники. Чудовий привід для масових позовів до Міносвіти.

Нам скажуть - нічого страшного. Кілька місяців протримаємося, а там вже й підручники підвезуть. Надрукують.

Підвезуть, погодимося ми. Надрукують.

Але що це будуть підручники? Для 10 класу за 12-річною програмою? Але ж дітей перевели на 11-річку!

Ви розумієте, що відбулося? Хай навіть підручники і надрукують, але закінчивши за ними 10-й клас наші діти за один наступний рік повинні будуть засвоїти програму 11 та 12 класів з алгебри, фізики, хімії, біології...

Навіть якщо ці підручники - склепані за два місяці перехідні, все одно десятикласникам доведеться за два роки вивчити трирічну програму!

Ну гаразд, ми згущаємо фарби. Врешті-решт ідеться лише про десятикласників. Ну, напружаться хлопці й дівчата, їм корисно.

У дев'ятикласників же підручники є. І у восьмикласників.

Є. Але стривайте. Це ж ті самі підручники за програмою 12-річки. А вчитимуться вони 11 років. Здогадалися, про що ми?

Вірно. Наші великомудрі депутати, проголосувавши за перехід на 11-річку в одну секунду ,залишили без підручників усіх школярів усіх класів за винятком одинадцятого! Оце так фокус!

Однак і це ще не все. В законі міститься норма про обов'язкову дошкільну освіту. Тобто старші групи дитячих садків мають навчати дітей за освітньою програмою. А де, скажіть, ці підручники для дошкільнят?

Далі будьмо уважні! Дев'ятикласники, які вже провчилися вісім років за 12-річкою, на останні три роки потребуватимуть спеціальних підручників, які враховують цей стрибок. Так само, як і восьмикласники, які по-старому провчилися сім років. І семикласники, і шестикласники...

На якому сайті їх скачати? Ну хоч би перші параграфи?

А на які гроші друкувати ці перехідні підручники для всіх цих класів і коли це буде зроблено? Де в бюджеті відповідний рядок?

Відповідь - сміх. Звісно, ніхто нічого не друкуватиме, тут ви маєте рацію. Наших дітей вчитимуть "на колінці". Тут - читати, тут - не читати, тут велика жирна пляма - рибу загортали. А цього в підручнику немає, пишіть конспекти.

І скажіть, кому і нащо це потрібно? Аби не так, як у Ющенка? Так 12-річку ж підписував іще Кучма!

Але проблеми школярів - ніщо у порівнянні з проблемами батьків дошкільнят. Адже віддати дитину до садка віднині обов'язково. Але де він, той садок? Якщо шкільна мережа в Україні здебільшого збереглася, то у будинках колишніх дитсадків давно вже оселилися податкові інспекції, банки, офіси. Закладів дошкільної освіти навіть для добровільного відвідування не вистачало, а зараз страшно собі уявити, що робиться.

Згадайте, до речі, як поступово і повільно робилася попередня реформа. Нова 12-річна програма вводилася рік за роком, починаючи з першого класу. Другий клас ще вчився одинадцять років, а молодші на рік діти, першокласники - вже дванадцять. Тому жодних перехідних програм не знадобилося. І нові підручники друкувалися кожен раз для одного класу - а значить був час вивірити, внести корективи.

Тепер запитаємо себе - куди спішимо? Чому 11-річну реформу голоснули перед самим початком навчального року буквально у силовому режимі? Ну добре, депутати у нас здебільшого не привчені думати, але куди дивилося міністерство? Вони ж мають досвід попередньої реформи і повинні мати хоч якусь клепку в голові!

Це питання хвилює не тільки нас. Багато гіпотез довелося чути - від відсутності призовників до впливу Росії і нових підручників з історії.

Проте тут ми маємо іншу версію, значно більш реалістичну. Рік тому, проаналізувавши стан української вищої освіти, ми прийшли до висновку: замість освіти в країні функціонує система торгівлі дипломами з усіма ознаками організованого злочинного угрупування.

І школярі для цієї системи - основне пальне. Бо вони несуть туди гроші з бюджету та батьківських кишень.

Отже, що відбулося у нашій системі освіти разом з переходом на 12-річку? З чим насправді боролися депутати та міністерські чиновники цього літа?

А відбувся 2012-й рік. Рік без випускних балів і молоді зі стрічками через плече. Рік без купань у фонтанах та останніх дзвінків. Без абітурієнтів та призовників.

Бо ж останній 11-й клас мав випуститися 2011-го, а перший 12-й - аж у 2013-му.

З точки зору 90-х, коли планувався перехід на 12-річку, в цьому не було жодної трагедії. Адже щороку в Україні випускається зі школи близько 200 тисяч хлопців. А до армії забирають лише 50 тисяч. Отже призов можна забезпечити за рахунок 19-ти, 20-ти (і так далі) -річних.

І з абітурієнтами теж нічого страшного. В кінці 90-х в Україні налічувалося трошки більше мільйона студентів, а значить - близько 200 тисяч першокурсників. У той самий час зі школи щороку виходило 400 тисяч. А це означає, що ті, хто не вступить 2011-го, просто отримають додатковий шанс 2012-го. Їм пощастить.

Однак за 10 років картина кардинально змінилася. Якщо до Збройних сил призивають все менше й менше через набір контрактників, то кількість студентів дедалі більшає.

А тепер увага - цифра, яка вразить вас так само, як і нас. Тобто наповал.

Кількість студентів в Україні сьогодні складає майже 2,5 мільйони. Тобто у перерахунку на першокурсників - понад 400 тисяч. А незалежне тестування тим часом пройшло 430 тисяч бажаючих.

Що це означає? По-перше, те, що буквально всі, хто має бажання, отримують сьогодні студентський квиток. А по-друге, те, що у вишів зник абітурієнтський резерв. І 2012-го року вони залишаться без першокурсників.

Ви уявляєте весь масштаб проблеми?

Ні, ви не уявляєте цього масштабу. Це гірше за календар Майя. Бо чотириста тисяч першокурсників за рік приносять до кас ВНЗ понад ДВА МІЛЬЯРДИ ГРИВЕНЬ - хто з батьківської кишені, а хто з бюджету. І за час навчання ця сума складає близько восьми мільярдів. Тобто втративши один рік набору, наша система осві..., ой, пробачте, торгівлі дипломами втрачає ОДИН МІЛЬЯРД ДОЛАРІВ США!!!

А тепер замисліться над цією цифрою. Згадайте, що ректори наших вишів їздять на "Бентлі", тоді коли викладачі отримують 800 гривень. Вгадайте, хто з них більше постраждає від недоотримання такої гігантської суми?

Отож.

Уявіть себе очільником вищого навчального закладу. Чітко знаючи свою частину у розподілі майбутнього мільярда, чи сиділи б ви, склавши руки і чекали на страшне майбутнє? Певно, що ні. Набравши повну валізу аргументів, разом з колегами, такими самими ректорами ви би поїхали до рідного міністерства, щоб урятувати себе від реформи.

Можете не сумніватися, що приблизно так воно і відбулося.

Треба сказати, що на початку обговорювалися більш гуманні проекти порятунку - найздібнішу частину десятикласників хотіли виділити у окремі класи, навчити два роки по прискореній програмі і випустити все-таки у дві тисячі дванадцятому. Пів-випуску - краще, ніж жодного.

Але тут, на щастя, змінилася влада, усі рішення попередньої оголосили шкідливими - і вперед! Чому б це погоджуватися на половину, коли можна отримати все?

В результаті закон "Про внесення змін до законодавчих актів України з питань загальної, середньої та дошкільної освіти (щодо організації навчально-виховного процесу)" підтримало 248 народних депутатів з 426, що зареєструвалися в залі.

Ми не знаємо, яка система краща - дванадцятирічна шкільна чи одинадцятирічна вкупі з обов'язковим роком у дитсадку. Ми знаємо тільки те, що в освіті не можна робити різких перелаштувань на ходу. Будь-яка зміна має бути обґрунтована методистами, психологами, соціологами.

Ми знаємо - в результаті "реформи" не тільки десятикласники, але всі без виключення школярі в Україні залишилися без підручників.

Ми розуміємо, їх тепер вчитимуть за системою "зліт-посадка", як сталінських льотчиків перед війною.

Ми знаємо, що в результаті отримаємо більш як чотири мільйони неуків - тобто усіх школярів, що потрапили під ніж останньої реформи. І саме вони визначатимуть  майбутнє України 2030-2050.

І нам стає страшно.

Бо зробити з цим вже нічого не можна. Часу на розробку перехідних програм немає. Так само, як і грошей на друк нових та зовсім нових підручників.

Отже на наших очах відбувся злочин. Злочин проти наших дітей. Дарма що він не передбачений Кримінальним кодексом. Дарма, що його освятила Верховна Рада та підписав президент. Все одно, натиснувши кнопки під час голосування, усі двісті сорок вісім депутатів перетворилися на злочинців. Разом із Міністром торгівлі освітою та всіма, хто стояв за підготовкою цього закону.

Звісно, тепер вони робитимуть все, щоб приховати результати своєї діяльності. Нам регулярно доповідатимуть про підвищення середнього балу складання ЗНО - тести поступово спрощуватимуться і опускатимуться до рівня випускників.

Кількість абітурієнтів, які вступили у виші, невпинно зростатиме і невдовзі таки перетне межу у сто відсотків. Середнім школам дадуть фінансову самостійність і вони органічно увіллються до лав торгівців освітою. Вища школа теж не скаржитиметься - неуки платять стільки ж, скільки й ерудити.

Залишається спитати, а як на це реагуватимемо ми? Ми з вами - батьки, майбутні роботодавці чи то колеги цих випускників? Ми, громадяни України, з чиїх кишень витягують зовсім не маленькі гроші на освіту, а натомість всучують завідомо гнилий товар - прикрашених атестатами неуків, ледацюг і пофігістів.

І нарешті, як бути із законами, написаними та проголосованими злочинцями - тими, хто остаточно виставив освіту на панель, зробив з неї повію, слухняну рабиню песиголових торгівців дипломами?

У ЛЬВОВІ ВІДБУДЕТЬСЯ СВІТОВИЙ КОНГРЕС ФІЛОСОФСЬКИХ ФАКУЛЬТЕТІВ КАТОЛИЦЬКИХ УНІВЕРСИТЕТІВ

http://risu.org.ua

Світовий конгрес філософських факультетів католицьких університетів розпочнеться 10 вересня у Львові. Захід під назвою «Релігія, культура та суспільство: сучасні виклики з перспективи філософії» триватиме 2 дні. У роботі симпозіуму візьмуть участь молоді науковці, викладачі та професори з 9-ти країн Європи, з 30-ти наукових установ. Симпозіум зосереджуватиме увагу на питаннях ролі та місця релігії в формуванні сучасної європейської ідентичності.

Особливу увагу, як повідомили РІСУ організатори заходу, присвятять перетворенням, які відбуваються в країнах Східної Європи. Йтиметься про актуальні проблеми та перспективи розвитку демократичних процесів у Європі та роль релігійного чинника в них. Особливий наголос учасники заходу ставитимуть на християнській ідентичності Європи у багатогранності її традицій та майбутньому потенціалі. Симпозіум досліджуватиме основоположні поняття та принципи, що лягли в основу європейських суспільств, їхнього способу життя, вірувань та переконань.

Серед запрошених гостей — д-р Анатолій Карась – завідувач кафедри філософії Львівського Національного університету ім. І. Франка, член Ради досліджень цінностей та філософії (Вашингтон), генеральний секретар Світової ради НТШ; о. д-р Жоао Віла-Ша, ТІ (Joao Vila-Cha) – президент Світового конгресу філософських факультетів католицьких університетів, викладач Григоріанського університету в Римі; д-р Пітер МакКормік (Peter McCormick) – проректор Міжнародного інституту філософії в Парижі, віце-президент Комітету з науково-стратегічного розвитку в Колеж де Франс, член спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій в Паризькому католицькому інституті, член Королівського товариства Канади; д-р Ан-Марі Диле (Anne-Marie Dillens) – президент Школи філософських і релігійних наук при Університеті Сент Луї (Брюсель); д-р Філіп Капель (Philippe Capelle) – викладач Страсбурзького університету та Паризького католицького інституту, колишній президент Світового конгресу філософських факультетів католицьких університетів та колишній декан філософського факультету Паризького католицького інституту.

Академия и семинария: печальный взгляд изнутри

В этом году исполняется 10 лет моего окончания духовной семинарии. Уже тогда, во время учебы, у меня было много вопросов к тем, кто меня учил. Я видел многие недочеты образования, организации учебного процесса, но задать эти вопросы было некому. Во-первых, не было принято такие вопросы задавать, а во-вторых, во время учебы за такие вопросы можно было поплатиться исключением из семинарии. Затем началась вторая часть духовного образования - в духовной академии. Но все то, что я заметил в семинарии, не давало покоя. Об этом можно было поговорить только в комнатах общежития или в аудиториях со своими сокурсниками. После окончания академии вопросы все равно остались. И теперь, после нескольких лет, когда утряслось негативное отношении к системе, когда уже можно все более отчетливо вспомнить, можно об этом написать. Это не попытка отомстить. Я опустил все имена и названия. Может быть, эти вопросы будут риторическими, а может быть, на них кто-то ответит из моих бывших учителей.

Сразу скажу, я не знаю о том, как сейчас обстоят дела в наших семинариях и академиях, может быть, там все по-другому, все лучше — я хотел бы на это надеяться. Но цель этой статьи - указать на те некоторые ошибки в системе духовного образования, которые были, с надеждой на то, чтобы они не повторялись.

Духовная семинария

При современной попытке реформы духовного образования напрашивается вопрос о том, что было, что хотятреформировать, из чего хотят что-то делать, что нужно исправлять.

Какое духовное образование было? Как определить его качество? Уйдем от дискуссий на тему, сколько лет должны учиться студенты, какие должны быть программы, учебные дисциплины и пр. По моему личному убеждению, все образование сводится к тому, что говорит преподаватель в аудитории студентам, и что они готовят и читают. Никакие программы или другие административные ухищрения не смогут дать студентам то, что поможет им в их дальнейшей работе.

Я испытывал большой дефицит знания и умений не то что для научной работы - для простого гуманитарного рассмотрения каких-либо вопросов. Казалось, что никто не рассчитывал на то, что мы будем заниматься какой-либо не то что научной работой, а просто работать мозгами. Никто не давал инструментария для самостоятельной работы — никто не учил тому, как работать с источниками, как работать с информацией, как работать в библиотеках, как мыслить структурно, никто не учил критическому мышлению. Большей частью все образование сводилось к начетничеству и слухачеству, когда нужно было не понять что-то, а запомнить. Преподаватель читал в лучшем случае хороший учебник, или, что еще лучше, пересказывал хороший учебник, мы писали за ним — это в лучшем случае. Второй вариант, и самый плохой, — преподаватель читал какой-нибудь не самый лучший учебник, как пономарь в церкви — без чувства, без толка, без расстановки. Приучали больше запоминать, чем понимать. Да, эти бедные батюшки ходили к нам, получая копейки, часто только для того, чтобы их церковное начальство не трогало, для какого-то престижа, но помимо преподавания они должны были еще служить и добывать хлеб насущный для своих семей. Их можно понять — есть приход, где полно забот, а тут еще нужно выкраивать время на преподавание. Какая там работа, какие книги – у них просто не хватало времени и сил на это. Не говоря уже о том, что они не соотносили свое преподавание с реалиями жизни. Часто они и сами понимали, что то, что они дают, далеко отстоит от того, с чем нам приходится столкнуться. Ведь они столкнулись с проблемами, о которых не пишут в учебниках.

За 4 года учебы нас никто не готовил к реальной жизни в реальном обществе. Нам не говорили, в каком обществе мы будем жить, как отвечать на вызовы современного мира. Молчаливо поощрялась информационная блокада и торможение любого развития, перед человеком ставили шоры, чтобы он не думал вообще, чтобы у него был только один путь — рукоположение. И приучали к мысли, что единственная последовательность после окончания семинарии может быть только рукоположение и приход. Не приветствовалось осознанное принятие решения о рукоположении в священный сан. Никто не учил думать, все, все в системе было направленно на воспитание привычки подчиняться приказам. Все настойчиво говорило о том, что конформизм — это добродетель, причем часто требовался вышестоящими от нас даже внутренний конформизм, который приводил к такому явлению, как старперство — таких преподавателей у нас было достаточно, которые "что-то преподавали", причем что преподавать и о чем "говорить" для них было не важно.

На мой взгляд, преподавателям должны хорошо платить, чтобы они не думали, где раздобыть хлеб насущный, и хорошо от них требовать, когда человек будет преподавать свой предмет очень долго. Чтобы начальство прощало ошибки и чтобы поощряло преподавателя к работе, чтобы он написал хороший учебник и книги по интересующим его темам. Другие преподаватели, особенно монашествующие из администрации бурсы, часто видели в таком "преподавании" трамплин к епископству. Редко от кого-то из преподавателей можно было услышать живое слово, когда сам преподаватель был заинтересован в том, что преподавал. Встречались редкие исключения, люди, горевшие своим предметом, желающие днем и ночью рассказывать о своем предмете. За такими учителями бурсаки бегали как за гуру.

Никто не создавал академической среды, среды университета. На мой взгляд, она состоит из предметов обсуждения учащихся. Даже тот маленький опыт учебы, каких-то небольших открытий и находок, и миссионерства где-то (только пару человек из всей семинарии — один из них, мой сокурсник, вел в детском интернате уроки Закона Божьего), даже этот маленький опыт, и тот не собирался. Это было как-то не принято, хотя это составляет основу академического подхода — по крупицам собирать частицы опыта, который затем выливается в книги и исследования. Без письменной фиксации все это остается демагогией и пустозвонством. А так, бурсаки то, что находили, то и впитывали. Семинаристы зачастую читали сомнительную церковную публицистику, читали бредни Воробьевского и Платонова о жидо-масонском заговоре… Я, конечно, не специалист в этом вопросе, но считаю, что Церковь больше страдает не от масонов, а от нерабочей системы образования. Поговорить не о бытовых вопросах и поспорить на темы богословия было почти не с кем. Среди студентов у нас был такой себе "кружок любомудров", но это все были попытки не закиснуть в "системе". За все попытки спорить с преподавателями можно было поплатиться, как я уже сказал, исключением.

Была информационная блокада, которая поощрялась администрацией. Телевизор запрещался, разрешено было радио --- но радио на дешевых приемниках (это фм-станции) в 90-е годы было большой помойкой. Ясное дело, за этим никто не следил --- что там было. Какая разница, запрещено – значит, запрещено, а что там дальше — кому какое дело. Художественная литература молчаливо не поощрялась --- "не духовно", а взамен предлагалась страшная по своим последствиям пуританско-православная культура (о ней ниже), по форме напоминавшая уклад 19 века. Хорошо, что были газеты, но не все их читали при большой загрузке по учебе. По выходе из семинарии у меня был просто информационно-культурный шок --- я вообще не знал, что мир так изменился, и что больше всего страшило - я в этом мире должен был жить и служить священником.

Конечно, один выход в такой ситуации — нырнуть дальше — в духовную академию. И вот таких немного диких, иначе не назовешь, бурсаков рукополагали в священники, которые должны были взаимодействовать с обществом, о котором они давно не слышали, и его, это общество, не видели. Такая зашореность приносила свои результаты --- человек никого и ничего не видел, как затворник, и, конечно, таким запуганным детям можно было приказать идти куда угодно --- и они пойдут. Это же быстрее, чем ждать от них каких-то осознанных шагов. Информационная и культурная зашореность, ущербность в социализации, поражающая недалекость порождали собой жлоба в рясе, для которого нет ничего святого (ведь его, или его товарищей уже с бурсацкой скамьи приучали "врать во благо").

Среди начальства было распространенно сознание некой концепции "духовного воспитания". Т.е. нам все время говорили, что студенты семинарии называются воспитанниками, потому что они призваны быть воспитанными в благочестии и чистоте. Как это работало - я не знаю, знаю только, что у меня отнимались ноги после 6-ти часового стояния в Великом посте, а выйти или сесть было нельзя, хотя сами наши начальники, которые нам запрещали сидеть — прекрасно себе сидели в алтаре. Я понимаю, что начальникам можно больше, но все же… В этом желании духовного воспитания главным провозглашалось внешнее благочестие и ненарушение распорядка, учеба была на втором месте или вообще не могла занимать особое место, ведь "где дух человеческий немощен, там благодать действует", но как-то забывалось о том, что благодать не отменяет элементарной работы, про это как-то не говорилось, было такое чувство, что, по мысли начальства, вроде вся образованность, как чудо — раз! — и появилась…

Более того, подспудным было противопоставление "бездуховному западу" нашего "духовного православия". В системе духовного образования противопоставились два примера: на одной чаше весов был высококлассный специалист-гуманитарий, знающий несколько языков, могущий четко, ясно и вразумительно ответить на любые выпады идеологических и любых других противников Церкви, могущий сориентироваться в современной жизни и, что очень важно, в современном медиа-пространстве, а на другой чаше весов — просто священник, знающий что-то, не наученный учиться, для которого предел мечтаний — хороший приход. До сих пор проректор семинарии в личной беседе заявляет о том, что "мы готовим [только] священников", имея в виду это противопоставление, как будто количество священников спасет Церковь. На мое возражение, что, работая с медиа, с интернетом, или вообще взяв за правило излагать свои мысли письменно и сделав хотя бы хорошее текстовое наполнение сайта семинарии (я не говорю о дизайне, сравнить сайт любой нашей семинарии - и сайт института Фомы Аквинского), семинаристы могли бы сами тренировать свое умение писать, отстаивать свои взгляды письменно, а от этого и устно, —  на это мне сказали, что это их, семинаристов, "отвлечет от учебы". В монастыре рядом я увидел много масштабных строек, где семинаристы носят бетон, вообще делают все — так значит, это их не отвлекает от учебы, а писание текстов отвлекает?

Проректор этой семинарии — мой однокурсник, мы вместе учились, обо всем этом, о чем я пишу, мы говорили и обсуждали эти мысли в академических аудиториях, но сейчас он яростно доказывал консерваторскую позицию и обижался на мои упреки в адрес семинарии, что там ничего не делается в отношении миссионерства. Мне было сказано, что у нас в две (!) школы и в два (!) садика  ездят семинаристы. Во-первых, это социальная работа, а не миссионерство. Во-вторых, хорош размах! Что, в огромном городе, в котором находится семинария, только два садика и две школы? Конечно, хорошо, что хотя бы это есть, но ведь уже прошло много времени, а такое чувство, что образовательная система еще в советском коматозном состоянии. Миссионерство — это, на мой взгляд, поиск насущных вопросов общества и компетентный ответ Церкви на эти вопросы. Кроме того — что, семинария выпускает "Пособия по современному миссионерству"? Или "Как проповедовать в современно мире"? Все достижения семинарии — это выпущенный неплохой конспект — один за 10 лет. Неужели это вся семинария работала над конспектом 10 лет? Также выходит журнал семинарии. Объем 100 страниц, выход — 1 раз в год. Но там все статьи не о миссионерстве… Я не берусь судить о качестве статей, хорошо, что хоть какой-то печатный орган не дает забывать о необходимости научной работы в семинарии. Но все останавливается только на этом — все, этого и хватит, зачем больше? Хорошая научная монография — это 500 страниц, т.е. чтобы выпустить научный материал в объем одной научной монографии вся (!) семинария работает 5 лет? Если после среднего преподавателя в среднем католическом вузе остается полка книжек  — это в порядке вещей, после талантливого преподавателя в этом же университете — шкаф книг, им написанных. На эти возражения проректор начал жаловаться на финансовые трудности, говоря о своей мизерной зарплате, которую не получает даже уборщица в Макдональдсе. Но ведь это позор, не ему лично, а всей системе. Человек должен только на это работать и не отвлекаться на заботы о пропитании. Я сказал о возможности грантов для издания чего-нибудь, на что я получил ответ, что распределение денег (не ним конечно) для семинарии не предполагает финансирования чего-то такого (я считаю, что это просто преступно, имея богатейшую библиотеку, которая есть в этой семинарии, и не издавать труды, которые до сих пор актуальны). В конце беседы мой сокурсник высказал нежелание вступать в дискуссию, потому что как это "он, проректор семинарии, кандидат богословия" будет дискутировать с журналистом? На это должен заметить, что я тоже кандидат богословия, мы защищались вместе в духовной академии, и, в крайнем случае, мог бы ответить анонимно. Да, я прекрасно понимаю, что администрации семинарии просто тяжело физически выжить в наше время, но это не освобождает от ответственности всю систему. И во все заявления, что нет денег, я не поверю — они просто идут не на то. Такая недавняя беседа с проректором семинарии очень перекликается с прошлыми проблемами. Я понял, что в моей родной школе проблемы, которые были тогда, когда я учился, и сейчас - очень похожи

Флагелланство и фискальство

Когда я учился —  традиционно было наказывать. Казалось, что администрация вообще забыла о том, что вместе с кнутом есть еще пряник. Редко от кого из преподавателей можно было ожидать не то что христианского, а простого человеческого отношения к студентам. По умолчанию почти всеми преподавателями считалось, что все студенты — это злобные нарушители дисциплины, распорядка и покоя администрации, и они уже "априори" хотят сделать какую-то пакость. Понятно, что 500 человек молодых парней могли вести себя в лучших традициях "Бурсы" Помяловского, и администрация действовала по принципу "акции-реакции", когда сами начальники сами определяли собой правила и закон. Но даже каких-то попыток устроить более человечные порядки — не было. Все управляющие ставили себя на какой-то Олимп власти и с него управляли. Соответственно, не было смысла начальнику жаловаться на самого начальника, ведь правдой и справедливостью в "системе" был он сам. На моей памяти редко кто из администрации соблюдал какие-то человеческие принципы отношения и общения, что не обязательно кто-то виноват уже изначально, что не всегда все бурсаки врут, это нужно хотя бы проверить, а не просто административно бить. Преподаватели, кто не следовал такому, свысока, отношению к студентам, встречали непонимание и оппозицию со стороны большинства членов администрации. Казалось, что нам искусственно создавали бытовые и моральные трудности, чтобы мы безусловно ценили учебу в семинарии, чтобы мы всегда были "должны" системе, и прежде всего "должны" рукоположиться. Эта административная порка ни к чему хорошему не приводила, только озлобляла учащихся.

Кроме того, часто сама администрации поддерживала систему фискальства, устраивала какие-то расследования. Вроде у администрации событий в жизни не хватало, и они себе бурю в стакане устраивали, делая что-то вроде вечного детектива из жизни бурсы, везде видя заговоры бурсаков с целью свергнуть тиранов. Это порождало жуткую атмосферу недоверия и сволочизма, когда самый твой преданный друг мог тебя предать. Конечно, фискалов ужасно ненавидели все бурсаки, это часто порождало жестокость и нездоровые отношения. И некоторых если не физически, то морально били заслуженно или незаслуженно — всех своих сокурсников, кто был в этом только заподозрен — для них наступали вырванные годы. Здоровому взрослению и воспитанию это не способствовало. На эти предательства (подлость) толкала бурсаков администрация, ненавидя фискалов, но пользуясь их услугами. Администрации нужно было завести нормальные отношения, где было бы не выгодно, и "стучать" бы не поощрялось, где была бы выгодна ответственность за самого себя --- товарищ уже большой пусть сам за себя отвечает. А так, против такого страшного прессинга администрации, мало того, что тебя гнобят, так и со стороны своих однокурсников жди подлости --- бурсаки принимали контрмеры — покрывали проступки своих друзей, потому что знали, что сегодня твой товарищ, а завтра ты можешь попасться на мелочь, за которую тебя выгонят. Хотя по молодости не понимали, что все равно тебя же могут выгнать ни за что. Если администрация хотела что-то контролировать, ей нужно было решать эту задачу другими методами, а не тем, чтобы заставить кого-то "стучать".

Прививка от культуры

Самым большим просчетом администрации в семинарии, я считаю, было то, что нас целенаправленно отучали от культуры. Кто-то из приходящих в семинарию уже прочел Толстого и Достоевского — классику, которая воспитывает человека, но было много и тех, кто ничего этого не знал, в таком случае человек только учил те конспекты (30 летней давности), которые нам выдавали как учебные пособия. Все, что было вне традиции православно-окрашенно-лубочного и явно "благочестивого" творчества, объявлялось "мирским" и "не духовным", молчаливо не одобрялось, все должно было быть в стиле Сергея Нилуса. Хотя это лубочно-православная культура не может заполнить место культуры в человеке. Все было направленно на то, что, дескать, молись, псалтырь читай, не нарушай распорядок, учи конспекты — и все. Лишь некоторые из преподавателей с оглядкой на начальство мягко намекали на то, что нужно смотреть немного больше и шире, чем говорят наши убогие семинарские конспекты (которые были напечатаны на печатной машинке еще в советское время), советовали книги не только по богословию, но и по психологии, философии — из стандартного набора гуманитарного преподавания. Ректор семинарии произносил проповеди на тему православия в творчестве Пушкина, но это были редкие случаи культурных прорывов. В большей степени культурное воспитание в нашей бурсе — это было выхолощенная попытка привития пурусно, или пуританско-православной по форме культуры. Начальству это как бы давало "гарантию благочестия" бурсы. Но в действительности, это было иллюзией, потому что такая псевдокультура и не давала основы, и отрезала пути к настоящей классической культуре.

Духовная академия

Академия от семинарии отличалась степенью безнадежности. Если в семинарии нами интересовались для того, чтобы мы порядок не нарушали и стали священниками, то в академии нами никто не занимался. Если в семинарии была цель — стать священником, то в академии цели не было вообще. Никто не понимал, зачем и почему мы учимся.

Ректор академии вел себя довольно странно. С одной стороны, была постоянная речь, что давайте что-то делайте, но другой рукой рубились все инициативы по улучшению уровня образования в академии. Ректор рубил на корню очень многие попытки и начинания какой-то свежей мысли или хотя бы постановки новых проблем из современного мира, а не из книг столетней давности. Была вся та же бурсацкая муштра и начетничество, в некоторых моментах по лучшим книгам --- это зависело от преподавателя --- но все равно безнадежно устаревших. В качестве примера апофеоза самодурства могу привести то, что образованнейший доктор канонического права, очень любивший свой предмет, преподавал какой-то случайный "левый" предмет, а каноническое право преподавал человек ректора – который бубнил по учебнику. Примеров таких административных причуд было масса.

До сих пор непонятно, то ли ректор выполнял чей-то заказ, то ли у него были свои соображения. Ректор не был недалеким человеком – он все прекрасно понимал, но мне до сих пор непонятна его позиция. Вспоминаются два момента, которые могут это прояснить.

Первый. Его речь в нашей академической аудитории не первом курсе. Где он сказал о том, что, дескать, я вас всех хотел бы видеть только на приходах. Подтекстом этого было сообщение: что, дескать, да, богословие, это, может быть, когда-то Церкви понадобится, а пока нужно столбить все места храмами со священниками во всех городах и весях. Когда ректор духовной академии это говорит, то это наталкивает на мысль полного коллапса высшего духовного образования в Церкви. Уже недавно, после нескольких лет отставки и забвения, на каком-то собрании, в качестве приглашенного гостя, он сказал о том, что четко отдавал себе отчет во время своего ректорства —  в том, что нужно Церкви. По всей видимости, в Церкви он видел нужными только людей в рясах и с крестами. И началось быстрое испечение священников, не важно как, не важно как учился, не важно каких способностей, главное, что священник или чей-то родственник, или ставленник. К этому конвейеру еще привело и то, что часто священникам нужно было показать епископу, что он имеет высшее церковное образование, и куда за этим? – в академию. Но эта гонка за статистикой превратилась в раздачу бумажек и крестов. В итоге высшее начальство поняло, что такой путь ведет в тупик, и убрало ректора с должности.

Второй момент. Несколько десятков студентов отправились заграницу на стажировку в некоторые лучшие западные университеты. На мое прошение о стажировке для научной работы — моя тема была крайне мало изучена, и для этого нужны были западные библиотеки — последовала тирада ректора, что, дескать, вы попробуете там западных стейков и не захотите приезжать обратно из-за сытой жизни. Придя в аудиторию, ректор продолжил свою речь, сказав о том, что заграницу уехало около 40 человек, и никто не вернулся, говорили, что здесь должны были сделать вторые Афины, и где обещанное возрождение богословской мысли? Позже я узнал о том, что из этих 40 человек не вернулись на родину только 2 (!), все остальные пришли к ректору, а он им прямо сказал, что ему такие кадры не нужны. Для некоторых из них это была трагедия — получив первоклассное образование (некоторые закончили Оксфорд и Кембридж), приехав домой — не получить работу. Некоторые начали от этого пить. Это показывает, что ректору не нужны были Афины, а нужна была еще одна большая фабрика по выпуску священников.

Таких случаев торможения любых инициатив повышению уровня образования было в духовной академии очень много. Пусть простит меня ныне здравствующий ректор, но если ему есть что добавить, он может уточнить свою позицию, если я не прав.

Это была видоизмененная семинария. Большое спасибо, что не мешали идти самому. Единственным спасением в этой ситуации была библиотека. Но вся эта накопившаяся ситуация наводила дикую древнерусскую тоску… Очень бы хотелось, чтобы преподаватели в аудиториях не несли чепуху, а готовились к лекциям в полную меру своих сил и способностей, чтобы среди преподавателей большинство были не серые посредственности, а лучшие умы. Чтобы образование в духовной академии, было таким же престижным, как и образование лучших вузов страны, чтобы выпускники с академическим дипломом могли пойти работать в госучреждения, вузы, и это бы распространило влияние Церкви и укрепило бы позиции Церкви, не только на православное сообщество, а на весь социум.

Все попытки администрации заглушить эти вопросы вызывали в нас сильную оппозицию и желание уйти от всего, оставить этих "дураков в рясах" в обществе самих себя и заниматься настоящим делом. Для многих моих сокурсников этим делом стала забота о жизни прихода, это очень хорошо, но не благодаря системе образования они стали священниками — это очень удручающий факт.

Я провел опрос — у многих моих однокурсников, особенно в академии, была депрессия после окончания. Главный вопрос был: зачем я учился? Куда я потратил свои годы, свои лучшие годы? Ведь мы потратили 8 своих лучших лет молодости, непонятно на что, на просиживание штанов и слушание нередко дураков, у которых была крошка власти, занимаясь послушанием (вкалыванием) на стройке вместо того, чтобы получить заряд на всю жизнь на работу во благо Церкви где бы то ни было: на приходе, в газете, в журнале, в вузе, в школе, в парламенте, в правительстве. Вся система преступно растратила наши молодые силы. Да, мучительно больно за бесцельно прожитые годы, но кто их должен был наполнять смыслом, если я попал в руки системы? Если система сама требовала отдать ей и душу и сердце? И я отдал, и ничего не получил взамен. Получилось, что семинария выродилась из-за своей закрытости в духовно-исправительную колонию для церковных мальчиков. Кто ее превратил в это гетто, или почему так сложилось — я не знаю. Я понимаю, что глупо требовать ответ.

Но я призываю всех учащихся всех духовных учебных заведений: не прикрепляйте шоры к своей голове, не думайте, что жизнь — это только семинария. Жизнь — это работа, решение задач и вопросов, даже если эти задачи не видят наши церковные начальники. Поставьте себе высокие — и в научном, и в духовном плане — ориентиры, чтобы не заболеть болезнью старперства и консерваторства, что может стать приговором для нашей Церкви.

Выпускник безымянной духовной семинарии и безымянной духовной академии

"РЕЛИГИЯ В УКРАИНЕ", 2 сентября 2010 г.