Церква і ЗМІ: кровна образа?

Отар Довженко
http://blogs.telekritika.ua

Друзі з РІСУ запросили мене на круглий стіл, скликаний із нагоди їхнього десятиріччя (з яким я їх ще раз щиро вітаю) і присвячений взаємодії медіа та церкви. Це був уже не перший круглий стіл для мене за цей день, попереду були батьківські збори в школі, і в оточенні видатних журналістів-християн і християн-журналістів я почувався найсвітськішою з усіх світських осіб цього світу.

Навіщо мені, людині, що вірить у Бога, але не вважає за потрібне формалізувати свої стосунки з ним, відвідувати подібні акції і писати на такі теми? Задумка моя стратегічна: я вбачаю в церкві потенційного союзника у справі, якою ми тут займаємось, себто медіапросвітництві й змінюванні медіа на краще. Це цілком логічно, адже церква в нашому комерційно і прагматично зарядженому суспільстві є однією з дуже  небагатьох інституцій, яка безкорисливо працює на благо людей, апелюючи при цьому до найкращого в них. Принципових етичних суперечностей між Божими заповідями та принципами чесної журналістики я не бачу,  а останнє звернення Папи Римського щодо соціальних мереж - цілком медіапросвітницький акт. Медіа посідають дедалі важливіше місце в нашому житті, й цілком можливо, що в майбутньому церква візьме на себе частину роботи з піклування про гармонійну адаптацію людини до медіасередовища так само, як брала на себе піклування про хворих і немічних. Чи ж не хворим і немічним є медійний ігнорант у сучасному світі?

Виходячи з цих дотепер не висловлюваних мною (бо перебували в зачатковому стані) міркувань, мені завжди сумно й ніяково слухати одвічні нарікання на те, як журналісти недбало, непрофесійно, без знання справи та спецпідготовки висвітлюють життя релігійних організацій. Сьогодні отримав чергову порцію, увінчану кремовою трояндочкою - прикладом злочинного журналістського невігластва від кореспондента «Радіо Свобода» Галини Терещук: хтось, мовляв, насмілився звернутись до Блаженнішого Любомира Гузара «пане Любомире». Я б, чесно кажучи, теж так звернувся, бо, попри всю повагу до голів церков, вважаю, що «високопреосвященствами» та іншими закрученими титулами світській людині оперувати ні до чого.

Церква (не якась конкретна - тією чи іншою мірою це стосується всіх представлених у нас християнських церков) на всіх парах пнеться у сферу суспільних/масових комунікацій. Я не кажу про соцмережі - цілком закономірно священикам іти туди, де спілкуються і, скажімо прямо, живуть люди. Але вже давно йдеться про церковний піар. Один із доповідачів сьогоднішнього заходу, отець Андрій Дудченко, - освічений, сучасний і по-справжньому «просунутий» священик, якого я дуже поважаю, - зауважив, що для багатьох церков піар власної діяльності стає важливішим за  несення людям Божого слова. Якщо подумати, нарікання церкви на те, що журналісти неправильно титулують її представників (незалежно від того, чи правильно переданий зміст цитати, чи донесена головна думка) - це ж перефразована максима Генрі Форда «неважливо, що про мене кажуть, головне, щоб прізвище не перекручували». Чистий піар!

Церковна реклама - давно не новина, бачимо її і на зовнішніх носіях, і в медіа. Не здивуюся, якщо на якомусь наступному подібному заході стикнуся з явищем церковної джинси - і діловим «батюшкой», чи навпаки, сухеньким пастором, який  пояснюватиме, що часи такі надворі, що інакше як за хабар слово Боже до людей через ЗМІ не донесеш.

Церква вривається у світську сферу комунікацій, і при цьому вимагає, щоб із нею говорили її мовою. В буквальному сенсі: хто не відрізняє літургію від літанії, а єпитрахиль від фофудії, той невіглас. В Бобруйськ, учитись на релігієзнавця!  Аргументом є те, що, мовляв, серед аудиторії засобів масової комунікації багато християн, до яких світським медіа необхідно доносити новини з життя церкви у неспотвореному, канонічному вигляді. А всякий там формат, професійні стандарти, тематична структура, цільова аудиторія - від нечистого.

Непогано було б церкві почати «примирення» з журналістами із визнання того факту, що життя церкви, її внутрішні процеси та публічні заходи, заяви та дії в тому вигляді, в якому церква звикла їх доносити, є спеціалізованою, нішевою тематикою. Яка цікавить далеко не всіх, хто практикує ту чи іншу релігію, і точно не всіх, хто вірить у Бога.

Чи можна зробити цей масив інформації почасти цікавим для масової аудиторії? Очевидно, що так, питання техніки, майстерності та відсутності форматно-стилістичних обмежень. Ключове питання: навіщо. Я намагався ставити це питання під час дискусії, одначе, на жаль, не отримав відповіді: як саме, з якою метою церква хоче використовувати ЗМІ загального інтересу? Чи справді їй варто використовувати методи та кліше, запозичені з піару «корпоративної соціальної відповідальності бізнесу»? Можливо, краще буде, наприклад, народові щось із Біблії переказати простими і зрозумілими словами? Або, як говорила нині Ірина Матвієнко, розповідати цікаві й повчальні людські історії, пов’язані з Богом і його силою, а не з функціонуванням інфраструктури, яка обслуговує духовні потреби віруючих?  Неканонічненько?

Коротше кажучи, з мріями про залучення церкви до гармонізації відносин між людиною та медіа я, напевно, трохи поспішив. Ну не можуть люди змиритися, що безбожних писак більше цікавить політика та силіконові цицьки знаменитостей, аніж схиігумен Амфілохій Почаївський. Хоча Амфілохій, може, якраз зацікавив би, тільки не тим, чим треба.

Нема порозуміння. І нарікання точно не допоможуть. Залишається піар. Ну і, звісно, церковна джинса :)